Коперніканський переворот | мистецтво

мистецтво

Українське тіло зазвичай неговірке. При уважному дослідженні йому можна було би поставити діагноз «затримка мовленнєвого розвитку». Спочатку воно давало знати про себе через поодинокі вогні орієнтування – як дисидент Олекса Гірник, який підпалив себе на знак протесту проти радянської влади в 1978 році. У дев’яностих роках тіло говорило через протестне голодування студентів і ритмічний грюкіт шахтарських касок. У 2004 році українське тіло, щоб його нарешті помітили, одягнулося в колір сигнального жилета залізничників і заповнило собою публічний простір, виголосивши свої перші нерозбірливі слова. Влада й справді не розчула, про що гудів майдан – тіло протестувало проти ґвалтування і розчленування на кілька сортів, а владі чулося скандування її власного імені.

Продовжити читати…

Критик зі світовим ім’ям, мистецтвознавець, куратор і письменниця Анда Роттенберг – полька з російсько-єврейським корінням, трагічною особистою долею та дивовижним талантом аналітика завітала в Україну на запрошення Польського інституту в Києві і розповіла про молодих лівих, скромність і шарм нової польської буржуазії, старі душевні рани та перевідкривання давно забутих імен.

Чому так різко завершилося Ваше багаторічне директорство у галереї «Захента»? Це ж був уже цивілізований 2001 рік, а не радянські часи.

У 80-х роках ми всі були разом і боролися проти влади. А у 2000-их роках  кожен почав боротися за владу, а це вже зовсім інша боротьба. Влада була, як то кажуть, «нашою». Але «нас» було надто багато і кожному кортіло отримати свій шматочок. В той час легко було грати на релігійних і націоналістичних почуттях, будувати кар’єру на боротьбі з мистецтвом. Достатньо було кинути клич: «Ця єврейка ображає нашого Папу», що і було зроблено. В той час мистецтво було трампліном, з якого вискакували в політику.

Продовжити читати…

У підлітковому віці я опинилася на вулицях Польщі з упаковками блакитних кальсонів із начосом і блоком цигарок «Клеопатра» на продаж. Ми, юні члени українського танцювального колективу, стояли під вишуканою бароковою ліпниною європейських балконів і пропонували перехожим свій товар –  потрійний одеколон, автомобільні дзеркальця заднього виду, лампочки і пшеничну горілку. Ми мандрували від міста до міста у червоному «Ікарусі», на вікнах якого розгойдувалися палки підсушеної “Московської” ковбаси, що залишала жирні сліди на склі. Це був дитячий пайок на тиждень, який ми взяли з собою з України. Я крадькома розглядала Краків і Варшаву, ховаючись за посмальцьованою фіранкою. Поляки дивилися на наш мандрівний автобус із ковбасними напівколами на склі і сміялися. Це був мій перший досвід культурної  ніяковості перед світом.

Продовжити читати…

 У київській галереї Карась до 11 липня триватиме виставка сучасного мистецтва «Упорно», покликана привернути увагу громадськості до українського законодавства, яке порушує права людини. Тим часом специфічне формулювання закону про порнографію, підписаного Президентом, загрожує зачепити приватне життя та інтереси кожного громадянина, а не лише скандальних художників.

Продовжити читати…

Катажину Козиру заслужено вважають зіркою польського сучасного мистецтва, найбільш успішною авторкою у жанрі відео-інсталяції та перформансу. Теоретики культури цінують її за те, що Козира здійснила у певному смислі переворот у польському мистецтві кінця ХХ століття. Не без її впливу посткомуністичну Польщу 90-х років охопила хвиля скандалів, пов’язаних з виставками молодих митців (переважно жінок), які вступили в жорстку дискусію з католицизмом, гендерними і соціальними стереотипами.

18 травня у Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії за сприяння Польського інституту глядачі зустрілися з Катажиною Козирою та куратором Мареком Годзєвським і побачили 11 відеоробіт, які складають масштабний відеопроект Козири У мистецтві мрії стають реальністю.

Продовжити читати…

До Києва з лекціями про сучасне мистецтво завітав один із найбільш яскравих і впливових художників Росії – Дмитро Гутов. Для галеристів та бізнесменів квиток на зустріч з теоретиком мистецтва і марксистом коштував 400 доларів, для зацікавленої молоді – безкоштовно. Гутов розповів аудиторії про свої погляди, найцікавіші роботи російських художників та поділився секретами створення своїх найвідоміших інсталяцій.

Дмитро Гутов – художник, естетичні погляди якого викликають не менше цікавості, ніж його творчість. Палкий пропагандист марксистської естетики, Гутов критикує сутність сучасного мистецтва, спотвореного ринковими відносинами. Це не заважає йому виставлятися у найпрестижніших галереях світу і використовувати капітал бізнесменів для реалізації химерних творчих задумів. Він займається популяризацією текстів Михайла Ліфшиця – філософа-марксиста, автора ґрунтовної праці про мистецтво ХХ століття Кризис безобразия, він заснував інститут Ліфшиця, де дискусії відбуваються у вигляді імпровізованих вокальних партій учасників.

Гутов скромно розповідає про своє неспішне життя, нульову продуктивність праці, відсутність уявлень про модні тенденції на арт-ринку та про мистецьку еліту Москви. За його словами, споглядання незвично підсвіченого предмета чи калюжі з бензиновими колами може захопити його на кілька годин. Водночас вражає список його робіт, проектів та виставок, які кожного разу стають подією в культурному житті Росії. Багато його проектів демонструвалися на Венеціанській і Стамбульській бієнале, на фестивалі Маніфеста, а виставки Над чорним багном, Битва новгородців із суздальцями для історії сучасного мистецтва стали хрестоматійними.

Продовжити читати…

Цього року українське сучасне мистецтво на Венеціанській бієнале представлятимуть світський художник Ілля Чічкан та японський дизайнер Міхара Ясухіро. Публічність та розголос проекту створюватиме боксер Володимир Кличко. Організатори виставки з українського боку обіцяють завдяки такому набору учасників багато позитивної реклами для України. Венеціанська бієнале, що існує з 1895 року, сьогодні залишається найбільш престижною інституцією, яка відбирає та оцінює найкращі досягнення у різних галузях мистецтва з усього світу. Як сприймають бієнале інші країни і чи роблять вони ставку на піар?

Продовжити читати…

У зв’язку з економічною ситуацією в країні спеціалісти прогнозують збільшення крадіжок предметів мистецтва з музеїв та культових споруд. Втім, у світі спостерігається подібна тенденція: музейники Європи укріплюють системи захисту, адже мистецтво стало єдиною надійною валютою під час кризи.

Якщо хтось думає, що за кордоном картини викрадають елегантно, а на пострадянському просторі злочинці діють примітивним ломиком, той помиляється. Методи крадіжок цінних експонатів у всьому світі однакові, варіюється лише кількість злочинів і значимість викрадених робіт. До прикладу, гучну крадіжку картини Едварда Мунка Крик у 1994 році здійснили доволі грубим чином. Як згадує спеціальний арт-детектив Чарльз Гілл, двоє чоловіків з драбиною просто розбили вікно Національної галереї в Осло і зникли разом із шедевром під пахвою.

4 березня на Міжнародній конференції з питань захисту культурного надбання (Санта Фе, США) прозвучала думка з посиланням на висновки ФБР, що у 80% крадіжок замішані самі працівники музеїв або науковці та експерти, які мають доступ до сховищ. Вони або безпосередньо сприяють злочину, або мимовільно допомагають зловмисникам інформацією.

“Інсайдери”

Хрестоматійний приклад найбільшого “інсайдерського” злочину датується 1954-м роком, коли працівник музею Вікторії та Альберта Джон Невін за кілька років викрав 2068 предметів антикваріату, якими прикрашав свій будинок. Британська преса оприлюднила документи кримінальної справи музейника на початку 2009 року. З них можна дізнатися, що одного разу Невін виніс із музею розібраний антикварний стіл, сховавши ніжки від нього у штанах. Поліція знайшла в будинку клептомана завіски у ванній кімнаті, оздоблені рештками старовинного вбрання. В домі також знайшли 229 ілюстрацій, вирваних зі стародруків, 132 предмети живопису і трьохсотлітній фламандський гобелен. Втім, крадуть не лише картини, антикваріат і стародруки. У 2006 році з природничого музею Лондона викрали скам’янілі рештки фекалій динозавра, які й досі не знайдено.

Продовжити читати…

Керівництво PinchukArtCentre оголосило двадцятку фіналістів всеукраїнського конкурсу сучасного мистецтва. Результат первинного відбору виявився несподіваним: замість нових імен публіка побачила багатьох відомих героїв мистецької тусовки. Залишилося багато незадоволених учасників, які вирішили організувати власний альтернативний проект.

PinchukArtCentre одним із перших в Україні випробував систему електронного відбору художніх робіт на конкурс молодих митців. Подібну форму співпраці з авторами кращі галереї світу практикують давно. Наприклад, серед найвідоміших он-лайн проектів, на які орієнтувався київський арт-центр  – британська галерея Saatchi Gallery, яка має потужний інтерактивний підрозділ. Тисячі митців мають змогу розміщувати необмежену кількість своїх робіт в мережі, а також без посередників продавати їх в онлайн-крамниці. Інформаційна база сайту використовується для подальшої діяльності галереї, професійних художників і фотографів запрошують до участі у престижних арт-виставках, ярмарках та бієнале.

Продовжити читати…

У київській галереї “Карась” відкрилася виставка робіт Влади Ралко “Військовий санаторій”. Показ картин художниці триватиме до 9 березня.

Роботи Влади Ралко можна впізнати з першого погляду. Ця випрацювана роками манера нагадує дефрагментацію дисків: уривки спогадів об’єднуються у найбільш оптимальні образи, які нібито тимчасово полегшують роботу пам’яті. Але кількома різкими жестами Ралко руйнує щойно народжену картинку і змушує глядача заново розпізнавати об’єкт крізь відчуття болю. Виставка Військовий санаторій – це двадцять полотен з чорним, бірюзовим та блакитним тлом, на яких подекуди виринають типові вигуки відпочивальників, тексти, що залишаються на периферії свідомого (Дивись, дельфіни! На пляжі не курити), санаторійні сніданки (М’ясне асорті), побутові дрібниці – гарячий душ, спогад про відчуття ранкового тіла. Звісно, на картинах немає реалістичних пейзажів, цього не варто чекати від Ралко. Натяк на дельфінів можна знайти в очах героїні, чайки і кролик коливаються нечітким туманом в руках відпочивальниці. Про умовну реальність говорять тільки назви картин.

Продовжити читати…