Ходіння дивака по муках | Коперніканський переворот

Вільгельм Ґенацино. Парасолька на цей день. Переклад Ольги Сидор. Львів: Кальварія, 2008. – 128 с.

Роман «Парасолька на цей день» Вільгельма Ґенацино виданий українською значно пізніше, ніж переклади в інших країнах світу, проте в цьому, як не дивно, його перевага. Своєю історією про дивака із Франкфурта популярний автор поповнив європейську поличку романів сотнею іронічних сторінок у 2001 році. На батьківщині Ґенацино називають «співцем дрібниць», критики розглядають цей твір у контексті популярного наївного письма – форми оповідності, покликаної подолати літературну штучність. Життя головного героя сприймається читачами крізь призму нестерпного повсякдення. Однак не варто  підозрювати письменника в простоті, що дратує вже на середині книги. Свого часу Ґенацино став лауреатом найпочесніших літературних премій Німеччини, в яких його попередниками були Пауль Целан, Генріх Бьолль і Макс Фріш. Крихітний роман «Парасолька на цей день», що залишає післясмак меланхолії і невигадливості, понад десятиліття тому накреслив кількома штрихами проблеми, які сьогодні змушують нас побачити в тексті нові перспективи прочитання.

Випробування елітних шкіряних черевиків – тимчасовий заробіток 46-річного безіменного героя. Написання звітів про свої враження від чергової пари взуття насправді ідеально відповідає світогляду чоловіка, бо він щодня в певному смислі взувається в реальність, прислухається, в яких місцях вона тисне, а де залишає необхідний простір для комфортного існування. Назва книжки – це фраза героя про те, що люди сприймають своє життя як суцільний дощовий день, а себе в ньому – як автоматичну парасольку. «Вчителька ставиться до дітей як до парасольок або розкладних стільців, що їх за потреби можна скласти чи розкласти. То що ж дивуватися, що люди вже в дитинстві не хочуть давати дозволу на своє існування?», – міркує герой.

В англомовному світі книжка вийшла під назвою, яка зміщує акцент із метафоричної парасольки на щоденні мешти – «Розношувач взуття із Франкфурта». Нудна і непрестижна робота виявляється ні чим не гіршою, ніж вуличні соціальні опитування про паперові серветки чи написання  статей до місцевої газети. Головний герой Ґенацино зі свідомим вибором стратегії «неуспішності» – предтеча явища бунту інтровертів, що сьогодні привертає пильну увагу соціологів і психологів. Через кілька років після «Парасольки» у норвезькій літературі з’явиться персонаж Андреас Допплер – чи не найбільш типовий утікач від тотальної ринкової економіки.

Наприкінці двотисячних після світової економічної кризи соціологи заговорили про так званих «нових безробітних» – людей із вищою освітою, але з відсутністю комунікативних  навичок і мотивації. Найчастіше вони свідомо не хочуть підлаштовуватися під актуальні запити на ринку праці і надають перевагу низькооплачуваній, але такій солодкій бездіяльності за межами офісу. Форма їхнього протесту – мовчання. Як каже герой «Парасольки», невідомо, чи дози мовчання, які він уживає щодня, ще перебувають в межах норми, чи вже свідчать про невідому внутрішню хворобу, яку можна назвати «розшаруванням», «розкладом», «розсипанням».

Герой і його супутниця запитують себе, чому в 50-х роках не було лазерних шоу? Очевидно, людям було ще не настільки нудно, щоб розважати себе такими речами. Від всеохопної екзистенційної нудоти, описаної класиками ХХ століття, в сучасному романі залишається лише лірична нудьга й іронічна тоскність. «Коли б я не глянув на свої голі ноги, вони завжди виглядають на років п’ятнадцять старішими за мене самого», – думає чоловік. Тут би час порадіти за героя, що попри свою отруйну інтровертність і печальні прогнози щодо особистого життя він досить активно спілкується з жінками, але близькість між ними ялова, інертна. Усі жінки постають перед героєм без любовного ефекту «blur», він надто добре бачить найменші ознаки старіння себе і своїх подруг, їхнє відчайдушне борсання в самотності. Однак його не накриває хвилями нудоти і відрази, навпаки, герой керується жалістю й емпатією, тілесність жінки для нього – це запах свіжого хліба, щось земне і дотикове, як відчуття наповненості, коли перед своєю смертю тримаєш у долонях жіночі груди.

Смерть в уявленні героя  Ґенацино – це повільне зникнення, як вимирають старомодні поодинокі крамнички, поглинуті мережею гіпермаркетів, як старі будівлі, що підпадають під план знесення. Сучасні невдахи – це люди із застарілою економікою підприємництва, а їхнє зникнення починається із нападів мовчання. Дивлячись на охоронця банку, герой іронічно зауважує, що той виглядає як людина, яка відчутно втратила в ціні, його можна було б купити за п’ять марок. Передчуття поглинання ринку великими корпораціями – ось що приходить на зміну екзистенційній тузі  минулого століття.

Як і вся теорія Фройда в невмілих руках, дитинство часто стає приводом для кухонних інтерпретацій, які так дратують нашого експерта зі взуття. Він уважає, що не слід тлумачити факти, які вплинули на долю – для героя важливий стан дитинства і його оптика, радість калейдоскопа, несподіваних ракурсів. Дитинство не в розумінні інфантильності, а як особливий стан споглядання, коли маленька людина вчиться долати нудьгу вдивлянням у мікросвіт. Як каже сам герой, трава не потребує розуміння. Серед природи можна позбутися прокляття комунікації, забути нав’язливий стан декодування чужих думок і дати собі спокій із намаганням бути почутим і витлумаченим правильно. Адже одне кумедне непорозуміння – і герой мусить приборкувати власну брехню, необережно випущену зі скриньки. За дружнім обідом чоловік жартує, ніби працює директором Інституту мистецтва пам’яті. Миле непорозуміння перетворюється на важливий сюжетний хід, герой стає крутієм з примусу і вимушено виконує вигадану роль, дізнаючись важливі речі про себе самого.

Цей вигаданий заклад – бізнес-утопія головного героя – покликаний освіжувати життєві враження і спогади людей, що потерпають від рутинної барвистості супермаркетів. Їх більше не вражають оригінали картин відомих художників, вони не відчувають магію зустрічі з прекрасним. Через це виникає відчуття провини і фрустрації, адже освіта і культурне виховання кажуть «ти мусиш насолоджуватися», а життєвий досвід відповідає відторгненням нав’язаних цінностей. Фрау Балькгаузен, перша смілива клієнтка нашого героя, не хоче жити чужими нормативними враженнями. Їй прагнеться інтимного, гострого  переживання події, яка не трапиться більше ні з ким іншим. В екстремальних умовах (як Саллі Боулз,  що у фільмі «Кабаре» прокрикувала свої емоції під шум залізничного моста), фрау Балькгаузен йде на міст і зважується сказати журналістам на камеру, що паводок – це приємність, бо немає нічого солодшого, ніж спостерігати за кінцем світу. За можливість уперше за довгі роки спонтанно й публічно висловити потаємну правду жінка платить гонорар своєму рятівнику з вигаданого Інституту пам’яті.

Нечулість до життя – це симптом глибшої хвороби відчуження, і головний герой із його талантом «одивнення», вчасно обертаючи калейдоскоп подій, справді може допомогти тривожним містянам Франкфурта. Охочих стати клієнтами новітньої терапії могло б виявитися значно більше, ніж міг би собі уявити герой «Парасольки на цей день». Але так само багато його приятелів ніколи не захотіли б оживити своє існування. Ні фотограф-нездара Гіммельсбах, який так і не пізнав щастя «сродної» праці, ні редактор Мессершмідт, який вигідно влаштувався в муніципальній газеті, не потребують послуг дивака. Тестер елітного взуття раптом усвідомлює, що бідний невдаха Гіммельсбах – дзеркало, у якому відображається альтернативне життя, де приятель спокутує свій гріх недоталанту, напівталанту, четвертинки таланту. І хоча наш фахівець у царині черевиків і людських вражень потерпає від того, що світ не відповідає його внутрішнім текстам, його безталанні приятелі, які не чують свого поклику, можуть постраждати значно більше.

Вони ще не здогадуються, що читачі цього роману вже живуть у світі, де паперові газети на кшталт «Генеральанцайгер» виявилися непотрібними разом із їхніми працівниками. Рано чи пізно,  відкинуті на узбіччя, ці герої будуть змушені зустрітися самі з собою. А слухати себе справжнього  краще у заздалегідь облаштованій кімнаті з купами осіннього листя – адже герой Вільгельма Ґенацино знає із власного досвіду, про що каже.