Широко зачинені двері | Коперніканський переворот

Скандали й публічні заяви – неодмінна риса українських книжкових перегонів останніх років. Чим гучніше грюкають двері за номінантом на премію, тим більша ймовірність подальшого розголосу й інтересу до його книжки.

Власне, національний парадокс полягає в тому, що пересічний українець читає дедалі менше, а дискусії в суспільстві стають дедалі більш літературоцентричними, навіть коли йдеться про політику. Згадаймо, як минулого року далекі від філології громадяни і спантеличені словесники змушені були поцікавитися, чи є в повному зібранні творів Чехова вірші. І якщо два українці врешті-решт зійдуться на тому, що всі політики – однакове лайно, то потім обов’язково посваряться з приводу нової книжки Андруховича.


Рік самашедших записок

На початку 2011 року в інформаційному просторі тріумфувала Ліна Костенко. Завдяки їй країна дізналася про себе несподівану і важливу річ: українці сміються з політичного популізму «Вона працює. Вона – це Україна», але обожнюють подібний принцип антитез у літературі – «Є побутова техніка, стелажі й картини, а ікону нема де поставити». І якщо спочатку Юлія Тимошенко існувала лише у текстовому світі «Записок українського самашедшого» Костенко, то наприкінці року ув’язнена екс-прем’єрка сама наблизила реальність до літератури, згадавши постать Ліни Василівни у своїй політичній заяві. З погляду риторики останнє звернення Юлії Тимошенко до Януковича «Лист диктатору», написаний ніби рукою самої Ліни Василівни («Рано чи пізно ви зрозумієте, що це ви за колючим дротом, а не країна», «можна бути президентом у вигнанні, але не можна бути власником “Укртелекому” в екзилі» тощо).

Неймовірна відвідуваність вечорів під час літературного туру Ліни Костенко, лист до письменниці від інтелігенції Львова, нечуваний тираж видання (понад сто тисяч екземплярів, за словами видавця Івана Малковича) показали, що українці хочуть чітких моральних імперативів і відчувають брак авторитетної думки, простої і доступної кожному. Довіряти таким імперативам, які звучали б із вуст політиків, після 2004 року стало соромно, література ж подібного типу дозволяє полегшити стан фрустрації зневіреного «маленького українця».

Інтернет мій – ворог мій

Роман «Записки українського самашедшого» ще раз нагадав про себе, перемігши наприкінці року в першому книжковому інтернет-рейтингові «Читають всі» в мережі Facebook, організованому спільними зусиллями сайтів «Автура», «Буквоїд» і «Букленд». Проблема необ’єктивності інтерактивних голосувань із розвитком соціальних мереж не зникла, а лише посилилася, про що свідчить сусідство в конкурсі «Записок» Костенко з «Червоною Атлантидою» радниці президента Ганни Герман. Показовим стало те, як ще 6 грудня організатори конкурсу категорично заявляли «Газеті по-українськи», що результати голосування сфальсифікувати просто неможливо, а вже 8 грудня вони ж самі «викрили» на сайті «Української правди» слюсарів і механізаторів із Бобруйська, які нібито голосували за «Червону Атлантиду».

Неможливо визначити, скільки насправді фальшивих екаунтів узяли участь у голосуванні в цілому і як саме вони вплинули на формування трійки лідерів. Проте серед мережевих прихильників роману Герман є цілковито технічні профілі з однаковими записами і рекламою туристичних фірм, броньованих дверей та мобільних телефонів; це навіть не смішно, але в своїх «уподобаннях» вони вказують Москву, Бориса Гризлова і партію «Єдина Росія», семінари з глобального менеджменту та фільм «Бабло».

Можна було б говорити про соціологію літератури в контексті народного рейтингу «Читають всі», якби не той факт, що деякі користувачі принципово не читали «Червону Атлантиду», але голосували за неї з протестних міркувань. Не без допомоги таких людей зі специфічним почуттям гумору книжка Герман у конкурсі «Читають всі» посіла друге місце.

Точилося багато розмов щодо мети, з якою Герман опублікувала свій доробок. Як відомо, українська політика сприяє зростанню не лише ВВП, але й літературних амбіцій. Проте що б там не друкували політики – сторінки з Вікіпедії під виглядом історичного посібника, уривки чужих статей, віршики про дружбанів чи навіть романи, за якими знімають кіно, – навряд чи знайдеться багато читачів, які скажуть: «Мій улюблений письменник – Олександр Турчинов». Будь-яка «Червона Атлантида» з усіма її милими художніми знахідками залишиться лише фрагментом біографії одіозної радниці президента.

«Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви»

2011 рік був насичений демаршами літераторів і видавців. Цьогорічний лауреат Шевченківської премії Василь Шкляр подарував був українцям такого сюжета, якого вистачило на кілька років палких дискусій. Двері в цьому випадку гупали особливо гучно – за Шклярем, коли він відмовився отримувати преміальний гонорар із рук президента, і перед носом Шкляра, коли Єжи Гофман відмовився екранізувати його роман «Чорний ворон». Усе це неабияк підживило увагу преси до книжки, яка разом із «Записками» Костенко поділила читачів на умовні кола прихильників і скептиків.

Цьогоріч неодноразово під сумнів потрапляла компетентність журі різних конкурсів. Видавці Капранови попросили зняти свою книжку «Щоденники моєї секретарки» з конкурсу «Книжка року», бо були впевнені, що анонімні експерти не читали їхнього роману. Генеральний директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький заявив, що конкурс «Книжка року Бі-Бі-Сі» оцінює некомпетентне журі, яке читає не всі представлені видавцями книжки. Також свою книжку з довгого списку «Бі-Бі-Сі» зняла Ганна Герман, маючи претензії до етичного боку висловлювань одного з експертів. Відмовилися брати участь у рейтингу «Читають всі» сестри Олена та Юлія Чернінькі зі своїм романом «Вілла “Райські пташки”», мотивуючи це небажанням зайвий раз читати брутальні висловлювання на їхню адресу в інтернеті.

Чи насправді українські письменники більш вразливі, ніж їхні колеги з інших країн? Дорівнятися до нас можуть, напевно, росіяни, які бурхливо реагують на підкилимкові процеси в культурі. Чого варті хоча б скандали російських письменників з приводу премії «Антибукер» у 90-х роках. У 2009 році лауреат премії імені Андрія Білого відмовився від символічної нагороди – рубля, пляшки горілки і яблука. Цього року від номінування на російський «Букер десятиліття» відмовився Рубен Гальєго, який хотів уникнути спекуляцій на темі власного здоров’я (літературна спільнота висунула його кандидатуру для того, щоб допомогти матеріально).

У поляків публічні конфлікти щодо літературних премій значно скромніші. У 1994 році Марцін Свєтліцький відмовився від літературної нагороди тижневика «Політика», а в 2010 році Артур Домославський не прийняв нагороду за свою книжку про Ришарда Капусцінського – автівку «сітроен», яку попросив передати на благодійні потреби.

Цього року британський автор шпигунських романів, вісімдесятирічний Джон Ле Карре попросив зняти свою кандидатуру з розгляду міжнародного «Букера», бо, при всій повазі до конкурсу, з деяких пір вже не бере участі у різних змаганнях.

Але найбільш ефектний жест протесту реалізував легендарний німецький критик польського походження Марсель Райх-Раніцький у 2008 році. Запрошений на світську імпрезу для отримання нагороди за цикл літературних програм, критик настільки спротивив усе, що відбувалося навколо, що тут-таки у прямому ефірі відмовився від статуетки і пояснив, що йому було гидко бачити всю цю світську маячню.

Відмови від участі у літературних перегонах, як бачимо, іноді трапляються. Проте не на тій стадії, коли твір явно не потрапляє до списку фаворитів голосування. В українських реаліях чи не найбільшою проблемою літературних конкурсів, окрім скромної грошової винагороди, є склад журі. Якщо експерти – фахівці-літературознавці і критики, як-от в конкурсі сайту «Літакцент року», то виникають претензії щодо вузької спеціалізації чи упередженості журі до масової літератури. Якщо книжки оцінює експертний колектив, який налічує десятки анонімних осіб з різних інституцій (рейтинг «Книжка року»), є ризик загубити по дорозі невідомих, але самобутніх авторів. Загалом слід пам’ятати: якщо в минулому житті ти був поганим критиком, у наступному житті тебе посадять читати усі рукописи, подані на конкурс «Коронація слова». Не вірите – запитайте у письменниці Галини Вдовиченко, яка спробувала себе у цій ролі минулого року.

«Конрад» в білому пальто

Літературна премія ім. Джозефа Конрада стоїть дещо осібно від інших літературних рейтингів і конкурсів України. Варто нагадати, що ініціатором і першим головою журі премії Конрада свого часу став Єжи Онух – людина, яка формувала навколо очолюваних ним інституцій стратегічні напрямки культурного розвитку. Премія Джозефа Конрада сьогодні – одна з найбільш шанованих відзнак у літературних колах, вона поки що не скомпрометована ні сумнівними учасниками, ні умовами участі. Для порівняння варто лише згадати формулювання Шевченківської премії про «вершинні духовні надбання українського народу», й одразу уявляється композитор чи диригент, який найменше на світі думає про державотворчу складову своєї музики.

Згідно із задумом Єжи Онуха, премія Конрада не «цементує» здобутки письменника, а заохочує молоде покоління до більш активної співпраці з міжнародними інституціями, з іншими культурами, змушує думати, як українська література може сприйматися очима сусідів. Подібну роль виконує польська літературна премія, заснована у 2005 році Інститутом книжки «Trans-Atlantyk», яка концентрується на популяризації польської культури в інших країнах світу.

Безперечна цінність премії ім. Конрада в тому, що вона називає коло авторів, а так само – членів міжнародного журі, які є актуальною і дуже активною частиною сучасної культури. Як неодноразово зазначали фіналісти усіх трьох конкурсів (нагородження відбувається кожні два роки і цього року відбулося втретє), саме потрапляння до трійки фіналістів – це вже нагорода, визнання не просто на рівні найкращої книжки в книжкових супермаркетах, а на рівні європейських культур.

Премії можна закинути абсолютну камерність, відірваність від народу, непрозорість процедури відбору фіналістів. Завдяки своїй позірній непричетності до поточної книжкової ситуації можна порівняти її з символічною нагородою MTV «За внесок в об’єднання Європи», вручену Горбачову. Більшість пересічних читачів досі не розуміють, в чому знаковість постаті Конрада і не знають, що коріння цього видатного британського письменника польського походження слід шукати у Бердичеві.

Можна передбачити швидку вичерпність списку ймовірних кандидатур. Скажімо, цьогорічна переможниця Наталка Сняданко, яка втретє опинилася у фіналі конкурсу, не мала би шансів отримати нагороду в 2013 році через вік. Уже, на жаль, не матимуть такої нагоди і її колежанки Мар’яна Савка і Маріанна Кіяновська. Тож можна спрогнозувати, що в лавах фіналістів у наступні роки з’являться Остап Сливинський, Богдана Матіяш, можливо, вдруге – Таня Малярчук, а також Андрій Любка, який дуже прицільно вибудовує свій поетичний образ і літературну кар’єру. Послідовність у реалізації творчого шляху – це саме те, за що його може оцінити журі конкурсу.

Було б непогано придивитися до механізмів преміювання в сусідніх літературах і взяти звідти найбільш корисні речі – принцип організації роботи експертів, співпрацю з пресою, регулярні друковані додатки. Так, наприклад, молода, але доволі престижна польська літературна премія «Гдиня» має у своєму арсеналі невеличкий «Літературний додаток» на 24 сторінки, який поширюється безкоштовно, і газету накладом кількадесят примірників.

Якщо загалом говорити про побажання щодо літературних премій у наступному 2012 році, то дуже хочеться, щоб у списках різноманітних видань було якомога менше книг з футбольної тематики і побільше, як не парадоксально, Матіос і Шкляра, щоб нам усім знайшовся привід про що поговорити. А почитати нам завжди знайдеться що.

Віра Балдинюк, для журналу “Коридор”