Потреба в Іншому | Коперніканський переворот

Якось я написала авторові свої враження від «Аби книжки». Мовляв, коли у мене все гаразд, я мислю абсолютно як Грицак, поміркована і сповнена віри в людей. Коли мені зле і я натрапляю на стрічку новин, то цілковито поділяю геополітичні погляди Рябчука і Бойченка. Щоправда, моя концепція в такі хвилини складається здебільшого з дериватів обсценної лексики.


На що Бойченко відповів: «Ех, коли +22, зарплата і здоров’я, тоді я сам ближчий до Грицака, ніж до себе. Боюсь однак, що тепер доведеться ставати дедалі ближчим до себе».

Я не маю ілюзій щодо донецьких пенсіонерів з вилами. Я не впевнена, чи не вийшли б вони так само з портретами Сталіна в іншій руці. Просто після внутрішньої війни зі своїми ж «противсіхами» і «мешканцями Донбаса» нам захотілося переключити свій душевний акордеон в регістр єднання і співчуття, і навіть у якомусь кафе перейняти досвід «підвішеної кави». Захотілося повірити, що коли у нас не виходить цивілізовано паркуватися, то нехай хоч буде лате для бомжів.

І навіть з’явилася потреба проявити в собі людське щодо більш складного етичного питання. Як слушно написав один товариш, сьогодні, коли Ющенко уже не президент і припинив нав’язливі фрикції мозку з офіційним Голодомором, можна нарешті озвучити власні родинні історії і свою приватну правду. Уявне і роздрібнене «ми» мусить якось протистояти «їм». Колись нам вистачило помаранчевих кульок, посмішок і Кваснєвського, який там нагорі усіх нібито помирив. Сьогодні розмовляти немає з ким. Тому говоримо самі з собою в соціальних мережах – малюємо вила, ходимо на мітинги, схвильовано слухаємо проповіді нашого доброго пастора Портнікова. Тим часом колись дотепне в певних колах інтернету питання «А чи будуть погроми?» стає неприємно серйозним.

Я побачила в журналі «Країна» старі знімки розкуркулених селян на Донеччині в селі Удачне на початку 30-х років і уявила, як важко їхнім нащадкам долати тягар своєї касти, вирватися на іншу орбіту, якщо прадід і дід злидарювали, батько довбав вугілля на нелегальній шахті і всі чорно пили. Там просто не сталося свого «Борислав сміється», якщо ви пам’ятаєте його сюжет.

Згадалося, як під час приїзду хасидів до Умані під магазином хліба сиділи обідрані люди, продавали кетяги калини і сірники. «О, знову жиди приїхали. Тут люди в ніщиті, а вони танцюють!», – бурчала баба з калиною, ніби останні десять років сидить вона на розі вулиці Леніна і Паркомуни через особливості зовнішньої ізраїльської політики. А може хтось вірить, ніби розтрощені пивні банки довкола зламаної каруселі залишили діти донецьких шахтарів? Насправді їх залишили сини самотніх вчительок, медсестер і поварих центральної України. Ці хлопці носять у кишені увімкнений телефон з російським репом і шлють повідомлення ctрannim cnocobom. Незабаром вони підуть в ахранніки, але, ймовірно, крастимуть метал і машини.

Немає такого сита, через яке можна було би просіяти громадян, щоб відокремити здорових людей від уражених отруйними спорами совка. Немає такого села, на якому обриваються хвилі шансону і починається трансляція ноктюрнів Шопена. Хвала, бо я люблю вслухатися в тексти ідіотських пісень, краще пізнаючи Іншого. Бо якщо твої вуха не пройшли пропедевтику пісенним жанром маршруток, то з чим ти вийдеш до людей? Як зрозумієш естетичну складову весільних фотографій з міста Бердичева?

«У мене телевізора немає вже п’ять років. І вам не раджу!», – кажуть свідомі громадяни. Це означає, що їм насправді нецікаво, які чинники впливають на світогляд решти 76,7% українців, які живуть в іншому, програному інформаційному просторі. Мені, здавалося б, теж немає діла до чужого екологічного середовища. Та й спалахнути ненавистю до людини я готова зі значно примітивніших причин, ніж мовне чи політичне питання – наприклад, за пиріжок з лівером в автобусі. От що страшно. Але я накручую свій метроном на помірний темп. По-перше, так я встигну перейнятися ненавистю до меншої кількості людей. По-друге, щоб у голові хоч іноді звучали, перепрошую, ноктюрни Шопена, все-таки потрібне анданте.