Кохання в стилі бароко | Коперніканський переворот

Дивовижно, як в одному авторові може поєднуватися жага літературного експериментаторства і зацементована патріархальність. Такі думки часто виникають при читанні творів Валерія Шевчука, у якого просто не буває звичайних жінок – самі лише дияволиці, відьми та еротоманки. Цей дискурс розвиває і Володимир Даниленко, який радо озвучує свої погляди у численних інтерв’ю.

Навряд чи тут відіграє якусь роль міф про житомирську школу прози, запропонований свого часу самим же Даниленком в часи видання антології «Вечеря на 12 персон». Справа, ймовірно, в оперті авторів на давню літературну традицію, де чоловік мислиться носієм логосу, а жінка – вмістилищем спокуси і гріха.

Постать Шевчука сприймається Даниленком ще й на особистісному рівні, адже ще в студентські часи він шукав у метра творчого благословення, а пізніше сам узявся досліджувати жіночі образи у творчості земляка. Тож не дивно, що у своєму новому романі «Кохання в стилі бароко» Даниленко робить Шевчука одним із персонажів, який блукає вулицями Житомира в супроводі своїх диявольських героїнь – горбунки Зої, чортиці Раї, місяцевої Зозульки. Після «Дзеньок-бреньок» це, так би мовити, фірмовий прийом Даниленка – гратися з маріонетками літераторів, як у вуличному театрі.

Якщо у Шевчука тема потойбіччя звучить зловісно, притчево і готично, то в Даниленка два світи нагадують комунальне співмешкання, де сусіди хронічно шпигують і капостять одне одному. Автор обирає специфічну перспективу оповіді: про історію стосунків архітектора Колядевича і загадкової Юлії пліткують персонажі з фасадів київських будинків – атланти, заплакана Вдова, горгулі, істоти з будинку химер. Але часто авторові-ерудиту стає затісно в шорах об’єктивної оповіді і він здобрює текст різноманітними фактами з життя Городецького, Лифаря, Мурашка, Архипенка, Стельмаха-молодшого. Таким чином відсутність подієвості компенсується мозаїкою нескінченного фактажу.

Головному герою пощастило мати кохану, абсолютно стерильну в плані знань про Київ, хрещення Київської Русі (от вже де не сподіваєшся зустріти відому зі шкільних часів легенду про ідолів і вигуки «видибай!»), про традиції різдвяного столу. Щоразу кохана здивовано розпитує чоловіка про Зелений театр, браму Заборовського, будинок з химерами, церкву Притиска. Із вдячного Колядевича, наче зі зламаного ксерокса, нескінченними сторінками випадають відомості з Вікіпедії, він розмовляє цілими довідковими статтями, які не мають нічого спільного з живим мовленням і нормальною комунікативною ситуацією. Від цього і весь роман нагадує радше добре укладений довідник на основі екскурсій спільноти «Интересный Киев». Особливо ця мовленнєва штучність відчувається на контрасті з карикатурним персонажем Акуліною Курочкіною, московський акцент якої передано транслітерацією: «Я прієхала, штоби атдахнуть ат пітєрскіх прахіндєєв і пааавазмущаться хахламі!».

В основі сюжету – принцип квесту, пошуки складових частин великої загадки. Юлія просить архітектора розгадати кросворд, запитання якого стосуються старовинних будинків Києва. Для цього Колядевич мусить керуватися вказівками з книги такого собі Аполінарія Закревського «Київ містичний» (дещо переінакшена постать Миколи Закревського, етнографа і знавця історії Києва). Пошуки зачарованих місць на карті древнього міста – основне заняття головних героїв, якщо не рахувати ритуальний похід архітектора в Парламентську бібліотеку перед кожною мандрівкою і не менш ритуальний секс героїв після повернення додому. Проте часом ці краєзнавчі пошуки виглядають доволі безглуздо, бо всю довідкову інформацію Колядевич міг би озвучити коханій, не виходячи з квартири. У кросворді зашифроване ім’я Юлії, вона виявляється панною Смерть – таким же вічним персонажем, як і пані Удача та диявол Баал-Зебуб.

Більшість читачів не помітить незручного ортопедичного каркасу, на якому тримається текст, адже надто багато цікавинок роїться між сторінками роману – від містичної версії убивства художника Мурашка до спонтанної ходи псевдофольклорних персонажів, які приносять перші сніги і перетворюють калюжі на кригу. Читачам знати про логіку їхньої появи у розповіді не обов’язково, а критикам і без того буде чим поживитися. Наприклад, міркуваннями головного героя про любов: «Найбільше чоловіка тягне до жінок, які виросли з ним на одній географічній широті. Сексуальний ідеал формує певна кількість сонячної енергії. Я називаю це географічним шовінізмом».

Віра Балдинюк, журнал “ШО”