Шлях від люмпена до націоналіста | Коперніканський переворот

Роман Павла Вольвача «Кляса» був на слуху в читацької аудиторії ще з початку двотисячних, відколи він уперше з’явився на сторінках літературного часопису «Кур’єр Кривбасу». Згодом історію про духовно багатого пролетаря зі Сходу відзначили на конкурсі «Коронація слова». Сьогодні текст Вольвача отримав ще одне життя, підпавши під концепцію урбаністичної прози видавництва «Фоліо».

«Кляса» – це погляд на лівобережне крило України, суттєво відмінний від версії Сергія Жадана чи карколомних життєвих історій «Ели воду из-под крана» Олександра Сидоренка (Фоззі). Вольвача мало цікавлять фактурні історії, які можна розповісти ефектно і з гумором. Він обирає панорамність, метод ретельного описування часу і людей, без відчутних кульмінацій і розв’язок. Один день із життя героя непомітно перетікає в інший, робота на ливарному заводі чергується зустрічами з трудовим людом Запоріжжя за кухлем пива – з наркоманами, алкоголіками і приятелями після відсидки. Рефлексії і спогади в голові головного героя роману Павла з’являються лише після того, як перед читачем розгорнули запилений килим цілого життя району, де химерні завитки людських доль можна розглядати годинами. Серед них обов’язково трапиться типова бувальщина, як хтось прокинувся з похмілля в морзі, або як герой-коханець труїв лобкових вошей дихлофосом і ледь не загинув.

У Вольвача все по-чесному – від заводських реалій до яскравих «поганял» персонажів. Одним з трьох перших читачів роману, як зізнається письменник, був Прошка – кримінальний персонаж із «Кляси», тому відповідність запорізьким реаліям кінця 80-х, так би мовити, перевірена авторитетом. Єдина проблема і головна відмінність Вольвача від інших авторів-«сходознавців» України полягає в тому, що його цікавить щось більше, ніж дух часу. Він прагне показати не просто типового роботягу з індустріального міста, а людину, яка перебуває в ідеологічному конфлікті з оточенням. І звісно, таємним револьвером, який можна леліяти в собі для спротиву люмпенізованому суспільству, стає українська мова. Хоча, чесно кажучи, для того, щоб стати чужинцем для середовища зеків, бандитів та наркоманів достатньо було би тверезості і якого-небудь незвичного хобі.

Головний герой належить родинному колу, де розмовляють українською, слухають заборонене радіо і передплачують підозрілі газети, а з іншого боку він є частиною напівбандитської, вічно п’яної компанії, хоча переконує себе, що сам він ніколи не повторить долю своїх приятелів. Підставою для такого переконання є таємний зошиток з віршами, читання Маланюка, Стуса, Гемінгвея і Маркеса, постійне протиставлення себе бидлу. За двадцять з лишком років Пашку не пощастило зустріти жодного однодумця серед ровесників й усі ідеї щодо власної ідентичності надходили до нього від батьківського покоління, яке, з огляду на вік і культурні відмінності, не могло стати йому по-справжньому близьким. Павло ніби сидить на двох стільцях, і завжди є ризик, що одного стільця з-під нього таки виб’ють.

Конфлікт Павла з оточенням посилюється з наближенням розпаду Союзу, відбуваються цікаві діалоги між персонажами, де розкриваються уявлення східняків про образ «справжньої» України. Для одних це мова козаків, а не галицькі «чічки-смерічки», для інших – махновська Україна, для третіх – совок без «ненормальних рухівців і бандерівців». Власне, махновський проект України цікавить головного героя найбільше, а на могилі отамана Сірка він усвідомлює, що «дві України зійшлися під могилу – Схід і Захід, і дивляться одна на одну, дивуючись. Завжди так воно не буде, але поки що так є».

Ближче до кінця роману Павло перетворюється ледь не на молодого активіста, який навіть пробує вийти на площу і постояти під жовто-блакитними стягами на мітингу. Однак через відсутність справжньої подієвості в житті люмпена-естета (дрібне хуліганство не рахується), через його аморфність і бездіяльність автор роману може хіба що педалювати «мовне питання» героя як основу для його внутрішньої душевної боротьби. Тому-то Павлу ще надто далеко до таких полум’яних і привабливих літературних героїв, як революціонер Санькя з однойменного роману Прілєпіна.

Віра Балдинюк, “Шо”