Людина, котра не сміється | Коперніканський переворот

Якщо читач сподівається на відвертий сеанс оголення душевних ран Степана Процюка, то нехай не спокушається словом «психоаналіз» на палітурці книжки. Тут ніхто не говоритиме про сексуальні розлади, не гратиметься у вільні асоціації, не тлумачитиме символи і сновидіння. У цій книжці продовжиться давня розмова Процюка про вади українського суспільства і деяких літераторів. Автор зачіпає ключові моменти на кшталт «манія величі», «заздрість», «культ молодості» і «як розпізнати талант». Вже з цього кола питань читач може зробити висновок, що саме насправді турбує автора.

Для Процюка важливо було прив’язати своє нинішнє коло читання до суспільних проблем, які хвилюють його уже не перший рік. Захопившись працями Ірвіна Ялома, Карен Горні, Ролло Мея і Гаррі Саллівана, письменник прагне міркувати в руслі психоаналітичного дискурсу. Однак це виходить не завжди логічно і вправно. Скажімо, есе «Сонце і місяць» починається історією в дусі «Битва екстрасенсів»: молодий чоловік Поль Бордьє зустрічає людину, яка померла в минулому столітті. Машиніст Девід побачив галюцинацію у вигляді своєї нареченої і таким чином врятував потяг від катастрофи. На перший погляд, на основі цих прикладів мова йтиме про несвідомі страхи, інтуїтивні здогади та притлумлені уривки пам’яті, які виринають у реальному житті людини. Натомість, есе несподівано закінчується міркуваннями про добро і зло в радянській імперії.

Ще більше непорозумінь виникає, коли Процюк наважується аналізувати себе самого. Наприклад, під час лекції в університеті його роздратувала репліка студентки про листи Франка, перев’язані синьою стрічкою. Їх довгий час зберігала Ольга Рошкевич, наречена поета. Гадаєте, на нас чекає блискучий сюжетний поворот із шокуючим травматичним спогадом Процюка? Ні, він згадав, що не любить розмов про жіночу жертовність, бо вона нагадує йому про собак, а в дитинстві його налякав великий пес. Здавалося б, до чого тут синя стрічка? Відповіді у самого автора немає.

Читання есеїстичної збірки Процюка змушує пригадати роман Умберто Еко «Ім’я рози» й одне з найважливіших питань у ньому – чи посміхався Ісус і чи був би шкідливим для людства другий том «Поетики» Аристотеля, присвячений сміху? Процюк переконаний, що без страждань і трагічного світосприйняття неможливо пізнати глибину буття і навіть щиро симпатизує флагелантам – середньовічним аскетам, які змушували своє тіло потерпати від болю. «Насолоди розманіжують нашу психіку», – стверджує автор і виносить остаточний присуд сучасності. Довкола панує культ насолоди, гедонізму, консьюмерства, молодості і сміху, в літературі панує кітч та анекдот, попса і постмодерністська іронія. З такими узагальненнями Процюк прямує до висновку, що більшість популярних нині письменників – фальшивка, випадкове явище на літературному олімпі. Мовляв, за часів Чехова більш популярним був Боборикін – і хто тепер про нього згадує? Дісталося від Процюка і Сальвадору Далі, який виявився юродивим перформансистом, котрий точно розрахував свій ринковий успіх і тому страждав від нікчемності власного життя.

Дискусійними виглядають міркування автора про новий тип людини-робота, що живе у холодному технократичному світі. Любов молоді до технічних новинок, машин і пристроїв – навряд чи ознака нового героя, радше звичайний прояв бажання володіти речами; це питання статусу, прояв інфантильності, але і привід для формування нових субкультур. З таким же успіхом ми могли б гнівно засуджувати феномен європейського дендизму, але чи мали б ми в цьому рацію?

Коли Процюк шкодує, що в сучасній українській літературі немає справжнього героя-вчителя, літнього гуру, який передає досвід молодшому поколінню, то хочеться відповісти: є небезпека, що від нудного і примітивного моралізаторства скрутиться папір, на якому буде надруковано подібний роман. Тому нехай за всіх нас поплачуть герої Марії Матіос, а для молоді нехай залишиться вічне свято воскресаючого духу.

Віра Балдинюк, “Шо”