Повернення боргів | Коперніканський переворот

Роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» безумовно став літературною подією року. Завдяки глибині та об’ємності характерів і сформульованих проблем роман відкриває нові перспективи сприйняття української літератури останнього десятиліття. Як і в «Польових дослідженнях», Забужко вдалося поєднати популярну форму з багатошаровим змістом – родовищем, яке раніше ніхто настільки глибоко не розкопував. Мова не лише про історичний пласт роману, який становить близько третини книги і зайняв вагому частину життя самої авторки. Я кажу про характер сучасної людини, в очі якої мало хто заглядав з такою пильністю, як це зробила Забужко.

Доля кинула в обійми одне одному тележурналістку Дарину Гощинську і колишнього фізика, а нині антиквара-початківця Адріяна. Вони зустрілися завдяки старій фотокарточці, яка вразила головну героїню на підсвідомому рівні і ніби пройняла струмом. Предки вирішили поєднати двох людей для того, щоб передати їм щось важливе – сакральне знання про любов, жертовність, спокусу владою, зраду. Факти, давно стерті з архівів СБУ, раптом оприявнюються у снах двох закоханих. Через містичні сеанси спільних сновидінь молоді люди відновлюють значну частину деталей загибелі загону вояків УПА. В тому ж оніричному світі Гощинська розгадує таємницю загибелі своєї найліпшої подруги-художниці. Детективний струмінь у романі вийшов доволі потужний, а сама героїня порівнює себе із лейтенантом Коломбо, котрому щоразу доводиться повертатися на місце злочину і дозбирувати важливі дрібниці.
Сказати щиро, дуже не хотілося отримати «правильний» роман про УПА, чим почала грішити новоспечена когорта прозових кон’юнктурників. Побоювання виявилися марними, хоча звірства совєцьких партизанів виглядають не менш жорстоко, ніж злочини фашистів. Полоненим прибивають язика до дошки, жінок роздирають між двома березами, а вагітним розпорюють животи. Не дивно, що найбільший подарунок для воїна УПА – зашита в комірець капсула ціаніду для самоліквідації. Втім, такою була правда очевидців, до яких письменниця зверталася особисто за свідченнями і коментарями.

Специфіка сюжету в тому, що часовий пласт роману, який стосується УПА, зачіпає повоєнні 1947-1948 роки і вся увага зосереджується не на конкретній підривній діяльності вояків, а на підпіллі, переховуванні. Тому дражливих моментів з історії повстанських загонів оповідь практично не торкається. Жменька воїнів УПА ніби огорнена готичним ореолом таємниці, чимось вони нагадують вампірів – не можуть виходити на світло, їсти звичайні харчі (адже їх можуть отруїти підіслані селяни), кохати смертних жінок. Вони заліковують рани, зимують у лісах, гріючи одне одного тілами, і мріють про будучність України, яка уявляється їм досить туманною. Цей вічний схрон перегукується з культурологічною ідею «секрету», покладеною в основу роману.

Дарина Гощинська, до якої звертається таємничий голос жінки із минулого, вимушена збирати покинуті секрети – «всі наші запечатані дружби, сльози, клятви. Наші маленькі життя, накриті скельцями». Спочатку вона з’ясовує все про любовний трикутник вояків УПА Гелі, Михайла та Адріяна. Далі розплутує обставини смерті подруги-художниці і частково покладає провину за цю трагедію на її чоловіка-політика. Насправді ж, за версією головної героїні, яка міцно вжилася в роль медіума між паралельними світами, загибель подруги стала спокутою за людське зло. Адже аварія сталася на місці масового поховання жертв Голодомору. Версію журналістки підкреслює й історія місцевих мешканців села про те, що юнаки гралися у футбол знайденим людським черепом, і мертві згодом помстилися кожному з гравців.

У «Музеї» основною рушійною силою подієвості виступає містика. У телефонній слухавці тут можна почути автоматні черги і голоси мертвих, герої дивляться спільні сни і, не виходячи з них, розплутують детективний сюжет старої фотографії. Тут навіть прокидається дух князя Костянтина Острозького, котрий закликав до боротьби дванадцять наступних поколінь.

В романі немає жодного персонажа, який би ближче до кінця оповіді не виявився чиїмось родичем чи знайомим. Виглядає це приблизно так: дитину єврейської підпільниці «Рахелі» усиновив кадебіст Бухалов, який розстріляв Гелю, котра була двоюрідною бабцею Адріяна, що полюбив Дарину, яка дружила з художницею, у якої тітка Люся вижила завдяки тому, що під час голоду Геля подарувала їй мішок борошна. Словом, сюжетне тісто цього роману замішане густіше, ніж у будь-якому серіалі типу «Кармеліта». І якраз завдяки схемі, яка працює в масовій культурі, роман стає дуже читабельним і привабливим для читача з найрізноманітнішими смаками – від любителів історичних саг до прихильників любовних історій. Зрештою, невипадкову щільність зв’язків між персонажами можна пояснити за допомогою наскрізної метафори, яку використовує Забужко – історії роду як хромосомної вервечки людського генотипу з послідовним включенням. Як говорить авторка, розгортання цього коду може бути безкінечним і захопливим, але ми ніколи не зможемо поглянути на нього відстороненим поглядом, адже залишаємося його частиною.

Попри дещо наївний сленг (яким розмовляли підлітки років десять тому) 34-річного персонажа і щедру палітру сексуальних сцен на будь-який смак, у романі можна знайти кілька безпомильних атрибутів, так би мовити, високої української літератури – образ Софійського собору, до якого двічі звертається в моменти душевного сум’яття головна героїня, і запечатану браму Заборовського, про яку свого часу писав Василь Стус. Останній, до речі, посідає особливе місце в романі як мірило високого духу і як точка непрощення злочинної радянської влади та кожного, хто пішов на компроміс із нею. За цим мірилом авторка безапеляційно судить навіть, здавалося б, недоторкані національні символи типу Ліни Костенко, яка вгадується в образі «здоровезного, гергепистого бабиська з кепським прикусом». Їй дістається в романі кілька сторінок кристалізованої ненависті. Власне, подібні судження про Костенко – продовження ідей Notre Dame d’Ukraine, і вплив цієї книги на роман досить відчутний, адже писалася вона у проміжку між семирічною роботою над «Музеєм покинутих секретів».

Так, наприклад, фемінізм осмислюється Забужко насамперед як сестринство. Саме головна героїня «Музею» чує голос загиблої воячки УПА, бо жінка з фотографії шукає душу, з якою можна говорити мовою спільного жіночого досвіду. «Мужчини не вміють ні родить, ні хоронить», – міркує головна героїня. Між жінками у романі відбуваються таємні ритуали, як от накладання макіяжу-маски (програмування на нове життя), цілунок, обмін «секретом».
Інша ідея, привнесена з праці Notre Dame d’Ukraine – аристократизм як найвища планка людського розвитку. Перше, що вражає головну героїню – образ «елеґанцької» жінки серед грубуватих селянських фізіономій на фотографії. «Справжня» українська мова чоловіка ( «оці нові» російськомовні українці, які вивчили українську – все одно підробка!). Українських дівчат, які працюють на підпілля, вираховують за надто білими доглянутими руками. Себто негарних і порепаних селянок, судячи з подібних замальовок у романі, в УПА і не брали.

На думку Гощинської, щоб мати право зватися гідним українцем, в ідеалі слід мати три-чотири покоління предків, які не зазнали соціального приниження. Другу смужку тесту на вагітність героїня сприймає як другу лінію фронту, «мобілізаційну повістку» для нащадків, яким слід передати почутий нею голос предків. Дівчина Геля, яка носила під серцем дитину зрадника батьківщини, свідомо йде на смерть, щоб позбутися ганьби. Словом, кожного персонажа в романі судять за найвищим рахунком – чи то мистецтвознавець, чи співробітник СБУ, чи народна поетеса, а чи секретарка.
Не візьмуся судити, чи зрадлива секретарка, яку пригрів у себе на грудях наївний збирач старожитностей Адріян, навмисно носить ім’я Юлія. Але Забужко так легко звертається до палкої публіцистики на актуальні теми в художніх і наукових текстах, що наявність політичного підтексту в цій сюжетній лінії цілком можлива. Красуня Юлія, яка прийшла з кримінального світу, веде подвійну гру за спиною антиквара і провадить свій бізнес в обхід Адріяна, викрадає у нього всі гроші і зникає.

На титульній сторінці «Музею» зазначено, що виданню книжки сприяло подружжя Ющенків. І справа не лише в особистій промоції роману з боку пані Катерини та коштів, завдяки яким з’явився основний наклад роману, на який читачі разом з критиками полювали майже два місяці. Ця книжка сприймається як символічний меморіал романтичному і багато в чому наївному часу, а заодно і самому екс-президенту.
Забужко підводить усі ниточки оповіді до переламного моменту напередодні помаранчевої революції 2004 року, коли Ющенко збирається йти у президенти. «І Бог йому в поміч, а то задрали вже, суки!», як каже один з героїв роману. Дарина Гощинська виконує духовну місію перед предками і загиблою подругою не просто в абстрактному міжчассі, а в рік морального вибору між темниками і вільною журналістикою, передвиборними технологіями і справжньою, як їй здається, політикою.
Забужко двічі в романі згадує теорію існування Бога: мовляв, під час катастроф стабільно виживає на 5% більше людей, ніж гине. Авторка розглядає цю щасливу дещицю врятованих у моральній площині: для неї це обрані люди, здатні продемонструвати владі свій «опір матеріалу». Саме на них авторка покладає свої сподівання. Якщо згадати публіцистичні виступи письменниці із чіткою пропрезидентською позицією, вона мимоволі зіграла роль Касандри, адже на останніх виборах Ющенко отримав саме 5% голосів.

Що ж, якщо більшість аналітиків вважає цю цифру ганебним вироком помаранчевій владі, для Забужко вона напевно залишиться символічно прекрасною. Без надії сподіваючись, авторка показує передреволюційний момент в романі як час гуртування порядних людей і народження нових сил. Зрештою, на обкладинці ми бачимо живіт вагітної жінки з характерною гормональною смужкою – символ того, що нитка ДНК не перерветься, а «жінки не перестануть народжувати».

Віра Балдинюк, журнал “Шо”