Кладовище ненаписаних романів | Коперніканський переворот

У Харківському видавництві «Треант», яке почало свою діяльність зі співпраці з доволі непоганими авторами, вийшла збірка прози донецького поета і критика Олега Солов’я «Ельза». З останньої сторінки видання можна зрозуміти, що котресь із чотирьох оповідань називається романом, решті текстів дісталося означення «повість». Виявилося, що жанрова приналежність не має жодного значення, бо по суті це єдиний наратив, розбитий на умовні частини.

Можливо, когось здивує таке порівняння, але чотири історії Солов’я нагадують фільм Тома Тиквера «Біжи, Лоло, біжи». Головний герой щоразу робить спроби подолати хаос свого існування, починає все спочатку і з незначними відмінностями у побутових деталях проходить однаковий шлях в нікуди. З тією суттєвою різницею, що Лола мчала стрімголов заради високої мети, а герой Олега Солов’я далі свого кварталу за пляшкою горілки вийти просто не здатен.

Не полишає відчуття, ніби ця книжка загубилася серед рукописів письменника ще на початку дев’яностих, а зараз щасливим чином знайшлася. Так, ніби вона принципово пропустила епоху іронічних і стьобних романів про алкогольні мандрівки молодих літераторів і вирішила з’явитися на світ з цілком серйозною міною, як той Іпполіт з «Іронії долі», із питанням «Товариші, так в чому все-таки смисл життя?»

Відбуяло ціле діонісійське десятиліття літератури, у якій панували поети-гульвіси, пізніше таскалися на потягах та автостопом юні алкоголіки-студенти, а ще пізніше політтехнологи і рекламники пили елітний коньяк і нюхали кокс. І раптом починати писати про непримітного, відлюдькуватого напівбомжа з амбіціями Генрі Міллера – це доволі дивно. Однак Соловей чомусь зацікавився саме цим типажем, що живе життям інфузорії, але має безліч больових рецепторів. Його герой скидається на жебрака-афганця, війна якого виявилася нікому не потрібною.

«Ельза» – наскрізь літературна річ. Утому смислі, що це присвята письменникам як окремому виду істот, наділених особливою здатністю псувати життя собі й ближнім. Основне питання, яке вигризає свідомість головного героя: краще прожити життя як роман чи виписати життя на папері, не проживши його насправді?
У текстах замало іронії, щоб вважати Солов’я відстороненим спостерігачем, і забагато блювотних мас, щоб запідозрити його у щирій симпатії до такого способу життя. На поличках персонажів можна побачити книжки Андруховича, Андрусяка, Процюка, Жадана. Про свого найкращого друга головний герой зауважує, що той схожий на слизького Домонтовича у найкращі мюнхенські роки. А на сторінках книги Соловей зізнається у любові до Генрі Міллера та Юрія Іздрика.

Якби Соловей узявся написати художню біографію Міллера в чистому вигляді, ми отримали б непересічну історію. Відступи автора про стосунки культового письменника з жінками («Джун – це хрест, на якому доля розіп’яла Генрі»), довгий шлях до написання «Тропіку рака» – чи не єдині прояснені моменти роману. Натомість, доводиться чотири рази поспіль переживати беззмістовне існування нероби, якому так і не пощастило стати Генрі Міллером: «Ми не віримо у Сполучені Штати Америки та в арабський тероризм, який загрожує цій сраній цивілізації. Ми не віримо у Нобелівську та Шевченківську премії. Поготів ми не віримо в Євросоюз і його перспективи. Чи віримо ми у Бога? Відповіді у нас немає».

Щоразу герой ловить себе на думці, що його життя, писанина, філософування банальні. І з цим хочеться погодитися. Але автор прямим текстом попереджає, що «Ельза» – історія безумства, і що в ній не слід шукати жодної фабули. У головного героя залишається понурий і безрадісний секс із байдужими жінками, тонни води з неба як знак некерованого хаосу і роздуми про літературу, яка є підробкою життя. А може, таке життя і справді не варте літератури, бо перетворює її саму на ерзац?