Second Life | Коперніканський переворот

Коли в розмовах на літературні теми виринає поняття «субкультура», виникають стійкі асоціації із творчістю Світлани Поваляєвої. Цьому сприяє не лише її письменницький образ, що запам’ятався з часу божевільних слемів і жестом fuck you на обкладинках журналів. Її книжки наскрізь просякнуті запахом портвейну, трави, шкірянок, історіями життя гіпі, панків і звичайних алкоголіків.

У чесності зі світом Поваляєву можна порівняти хіба з Олесем Ульяненком, котрий якщо вже пише про бандитський паяльник в дупі, то знає про нього точно не з пострадянських фільмів. Принаймні, Поваляєву й Ульяненка єднає спільна нелюбов до верхівки Московського патріархату, яку вони називають упирями в клобуках.

Поваляєва – старожил сучукрліту, «вічний рокер», узялася за актуальну тему віртуальних життів зі сміливою ідеєю надскладної оповідної конструкції. Для того, щоб адекватно сприйняти новий роман Поваляєвої «Бардо online», слід орієнтуватися не лише в молодіжному, але й у геймерському сленгові, мати уявлення про те, чим живуть сучасні буддисти і хоча б зрідка стежити за подіями довкола Тибету. Інакше доведеться щиросердно вчитуватися у десятки сторінок «Бардо», куди Поваляєва вмонтовує заяви прем’єр-міністра у вигнанні Самдонга Рінпоче про злочинну китайську владу, біографію Далай-лами та нав’язливі прямі включення експерта в студії з коментарями про політичне майбутнє Тибету. Скажу по-секрету, ці уривки виділено курсивом, тому їх легко можна пропустити. Усі ці експерименти із вкрапленнями політичного дискурсу мусили б надати книжці глобального і серйозного контексту. Однак вони дисонують із дуже приватними історіями духовних перетворень героїв.

За великим рахунком, читачеві «Бардо» варто знати основне: «чар» – це геймерське слово для позначення персонажа гри, а «бардо» – буддійський концепт, що означає проміжний стан між двома життєвими втіленнями. Усе починається із посиденьок в барі, де зібралися колоритні персонажі в дусі Девіда Лінча: Женщина в поліетиленовому кульку, Святий пес пива, покалічені шльондри, клоунеса на ім’я Нумо (нікнейм Поваляєвої в одній із соціальних мереж), яка мріє написати роман про трудові клоунські будні. Один із пияків звіряється у вбивстві безневинної дівчини Юри, яка тепер переслідує його в кошмарах. Поваляєва дотепно порівнює нав’язливий спогад про злочин із загубленою брудною шкарпеткою, що псує повітря у всій кімнаті.

Юра – дівчина-привид, яка потрапила у стан бардо між життям і смертю. Її не бачить майже ніхто, окрім рідного батька і кількох молодих людей. Загадковим чином Юра отримує своє друге втілення – Електру, і намагається зрозуміти, котра з дійсностей реальна. Далі все зав’язується у доволі тугий вузол, оповідачі та філософські теорії змінюються надто швидко і текст перетворюється на п’єсу з хаотичними монологами, у яких доволі важко вловити нитку розповіді.

Одна з найцікавіших сцен «Бардо» – спонтанне кохання між Електрою і персонажем, який умовно називається Рікардо. Не варто замислюватися, хто такий Рікардо. Він з’являється для того, щоб любити Електру і божеволіти від її рудиментарного хвостика. Електра, так і не розібравшись зі своїм однойменним комплексом, загадково помирає і вкотре перетворюється на віртуальну істоту.

Поваляєва пише якісно. Але навіть найскладніші питання життя і смерті, примарного і водночас реального існування у стилі Second Life вона вдихає у «непрокачаних чарів», які явно не дотягують до рівня серйозної гри. Маланки, Ігорьоші, Алки, Івасики, Аякси – це посередні відвідувачі бару, новачки, на яких чекають старі харизматичні завсідники лише для того, щоб хоч якось розбовтати нудьгу. Ну, за сюжетом, у старих фріків для початку було пиво, а у нас?..

Віра Балдинюк, журнал “Шо”