Нетримання | Коперніканський переворот

Існує багато способів швидко вгамувати патологічний потяг до письма. Наприклад, можна взяти участь у щорічному міжнародному проекті NaNoWriMo, який відбувається восени. За тридцять днів учасники мусять написати роман обсягом 50 тисяч слів. Зазвичай до кінця конкурсу половина авторів сходить з дистанції, а тексти фіналістів перевіряють комп’ютерним способом на плагіат. У разі дотримання усіх вимог учасник потрапляє у список переможців – й автор задоволений, і читачі неушкоджені.

Можливо, комусь пощастить повторити долю Жоржа Сіменона, якому за життя вдалося написати близько 300 томів. Але для цього слід забути про «розквітлі бутони» і відшліфувати свій стиль до холодного блиску, як це свого часу вдалося французькому письменнику.

А можна просто натрапити на дуже лояльних видавців, які візьмуть на себе функції собезу для молоді. Наприклад, жагу Артема Чеха до процесу писання спонсорує видавництво «Фоліо». Вже кілька років воно підкидає дрова у творчу кочегарку автора, в результаті чого ми щороку отримуємо приблизно однакової якості брикети прози. Творчість Чеха не викликає обурення чи здивування, лише посмішку.

У попередній книжці «Doc 1» автор намагався зліпити правдоподібний світ дорослих стосунків, але з цього вийшла історія закомплексованого нахаби, якого підбадьорювали вульгарні думки про брудну спідню білизну дівчат. Кілька розкиданих по тексту літературних прізвищ, які не створювали жодного культурного контексту чи інтертекстуальності, скидалися на демонстрування публіці шкільного читацького щоденника.

Ситуація з претекстами у новій повісті Чеха «Сині двері зліва» не покращилася. Цього разу автор захотів натякнути читачеві, що він прочитав Сорокіна і Мамлєєва. Вуалювати радість від прочитаного Чех так і не навчився, тому пише просто і щиро: «Наш головний герой нещодавно прочитав книжку, де один з героїв, Ніл Палич, ніколи не дзвонив у двері, а лише стукав». Для контрольного пострілу Чех кілька разів пише багатозначну фразу «остання любов Марини».

Автор також прочитав книжку Бриниха «Шахмати для дибілів». І щоб таке добро не пропадало, втулив у повість пасаж про сторожа і шахи. Менше пощастило двом подружжям молодих українських літераторів, з яких Чех зліпив Олену Артемівну Захарченко і Галину Олегівну Романенко. Але чомусь радості від такого читацького упізнавання – жодної.

Повість «Сині двері зліва» написана так, ніби автор сидів біля телевізора, де в цей час показували серіал «Майстер і Маргарита», і намагався створити щось зі схожими інтонаціями, комунальними квартирами, містичними персонажами і відірваними головами.
Наївний сільський лікар-педіатр, який наприкінці повісті вішає на стіну календар із героями серіалу «Маргоша» (нагадаю, герой – любитель творчості Мамлєєва) оселяється в столичному будинку, де майже усі квартири належать злій власниці. Довкола героя крутиться карлиця, сантехнік-телепат і одружена красуня. Вони безупинно базікають по телефону про якісь дурниці. Наречену головного героя загризли свині, і в принципі це найцікавіше, що сталося із сюжетом повісті. Більше у ній не відбувається нічого особливого. Педіатр влаштовується на роботу консьєржем і пробує таким чином пристосуватися до життя.

Зате стилістичної чортівні, далеко не булгаківської, у тексті достатньо: «еврикіальна думка», «нечуване амікошонство», «пегас інстинктів», «склонився у досить незграбному поклоні». Найдовше читач затримається над фразою «зима цього року змусила громадян столиці повірити у своє існування».

За два роки Артем Чех опублікував шість книжок, проте він уперто демонструє нездатність вчитися на власних помилках. Анотація до «Синіх дверей» говорить, що у книжці йдеться про героя нашого часу, який приїхав підкорювати жорстоке місто. Але скажемо прямо: краще про конфлікт людини і міста читати у класика Підмогильного, аніж у Чеха.

Віра Балдинюк, журнал “Шо”