Наші й ненаші | Коперніканський переворот

Книжковий дебют сорокарічного автора – радше виняткова подія для українського літературного процесу, аніж буденна. Юрій Камаєв (приятелі кличуть його Камю) не мав жодного стосунку до філології, отримав освіту математика, зараз працює у сфері інформаційних технологій. У творчому середовищі опинився завдяки порталу «Гоголівська академія», де запропонував свої тексти на розсуд інтернет-користувачів. Згодом Камаєв почав друкувати оповідання у часописах, а після виходу збірки оповідань «Мед з дікалоном» отримав найвищу оцінку творчості від Оксани Забужко, яка захоплено побажала авторові багатотисячних накладів. Погодьтеся, така рекомендація у певному смислі вагоміша, ніж реклама книжки від Опри Вінфрі.


Забужко мала рацію: в Україні з’явився зрілий автор з неабияким талантом оповідача. Він уміє працювати з архівними джерелами, непомітно розкидаючи по тексту характерні деталі епохи. Він знає, яким закріплювачем користувалися фотографи під час війни, про німецькі літаки Ju-87 і про те, що означає відзнака крапового кольору на мундирі. Він створює динамічні сюжети й охоче бавиться анекдотичними історіями, легко стилізує мовлення героїв і створює розгалужене полотно історії, де епізодичні персонажі раптом опиняються у вирі подій нової розповіді.

Камаєв пише про буремні роки в історії України – від пореволюційного часу, махновщини, петлюрівщини і Холодного Яру аж до закінчення Другої світової війни та її відлуння у наш час (оповідання «Останній бойовик»), а наприкінці книжки переконує, що і сучасний кіберпростір сповнений смертельної небезпеки та ідеологічної боротьби («Trinity»).
У цій книжці ви почуєте голоси військового лікаря, сільського поліцая-стукача, хлопчика, який став свідком полювання на бандерівців; прочитаєте оповідання «Віденський вальс» у стилі «Сімнадцяти миттєвостей весни» зі зворушливою любовною історією завербованої перекладачки й австрійського офіцера.

Забужко у розмові про Камаєва зазначила, що інколи письменникам доводиться випереджувати істориків і шкільні підручники. Справді, «Мед з дікалоном» – це такий собі авторський рецепт відновлення історичної справедливості.
Навіть посилаючись на реальні документи і факти, письменник апелює до міфів та стереотипів. Усі більшовики, червоноармійці, комуністи, росіяни – дрімучі алкоголіки з балалайкою, убивці, невігласи й ідіоти. Натомість махновці, бойовики ОУН, незалежні селяни – самовіддані захисники малої батьківщини, джерело мудрості і народного гумору, вони йдуть на смерть, співаючи «Ще не вмерла Україна». Камаєв часто використовує дискурс «фофудді», коли герой нібито серйозно розповідає про «малороссийское наречие» чи про коньяк як культурний напій столиці. Письменник також звертається до транслітерації російської мови для комічного ефекту, жартує про Табачника з борідкою, який грає на гармоніці «Эх, дубинушка». «Мед з дікалоном» – це справді амброзія для багатьох українців, які відчувають потребу підкріплювати свою національну ідентичність подібним чином.

Сучасний міфотворець Львова Юрій Винничук любить переказувати історію про дружин російських офіцерів, ніби московські жінки ходили у спідній білизні львів’янок до театру. «Львів’яни отримували велике задоволення з некультурності совєтів, ділячись жартами за кожної нагоди. Раптом кожен, навіть бідний пролетар, став почувати себе культуртреґером порівняно з цими дикунами-азіятами», – пише Винничук.

Напевно, щось схоже відчуватимуть читачі Камаєва. Але наступного разу дуже хочеться більш складних комбінацій гри. Нехай навіть книжка буде ідеологічно суперечливою, і нехай автор дозволить мені поспівчувати хоча б одному бородатому москалеві з балалайкою.

Віра Балдинюк, журнал “Шо”