Масову літературу, незважаючи на умовність цього поняття в українських реаліях, можна уявити собі в’єтнамським бамбуковим будиночком, що стоїть над каламутною водою на кількох опорах.
Одна з них – Ірен Роздобудько, на творчу біографію якої можна орієнтуватися авторам, які хочуть підкорювати не вічність і випускників кафедри філології, а так звані широкі верстви населення.
Дивовижно, як в одному авторові може поєднуватися жага літературного експериментаторства і зацементована патріархальність. Такі думки часто виникають при читанні творів Валерія Шевчука, у якого просто не буває звичайних жінок – самі лише дияволиці, відьми та еротоманки. Цей дискурс розвиває і Володимир Даниленко, який радо озвучує свої погляди у численних інтерв’ю.
Критик зі світовим ім’ям, мистецтвознавець, куратор і письменниця Анда Роттенберг – полька з російсько-єврейським корінням, трагічною особистою долею та дивовижним талантом аналітика завітала в Україну на запрошення Польського інституту в Києві і розповіла про молодих лівих, скромність і шарм нової польської буржуазії, старі душевні рани та перевідкривання давно забутих імен.
Чому так різко завершилося Ваше багаторічне директорство у галереї «Захента»? Це ж був уже цивілізований 2001 рік, а не радянські часи.
У 80-х роках ми всі були разом і боролися проти влади. А у 2000-их роках кожен почав боротися за владу, а це вже зовсім інша боротьба. Влада була, як то кажуть, «нашою». Але «нас» було надто багато і кожному кортіло отримати свій шматочок. В той час легко було грати на релігійних і націоналістичних почуттях, будувати кар’єру на боротьбі з мистецтвом. Достатньо було кинути клич: «Ця єврейка ображає нашого Папу», що і було зроблено. В той час мистецтво було трампліном, з якого вискакували в політику.
Якщо читач сподівається на відвертий сеанс оголення душевних ран Степана Процюка, то нехай не спокушається словом «психоаналіз» на палітурці книжки. Тут ніхто не говоритиме про сексуальні розлади, не гратиметься у вільні асоціації, не тлумачитиме символи і сновидіння. У цій книжці продовжиться давня розмова Процюка про вади українського суспільства і деяких літераторів. Автор зачіпає ключові моменти на кшталт «манія величі», «заздрість», «культ молодості» і «як розпізнати талант». Вже з цього кола питань читач може зробити висновок, що саме насправді турбує автора.
Роман Павла Вольвача «Кляса» був на слуху в читацької аудиторії ще з початку двотисячних, відколи він уперше з’явився на сторінках літературного часопису «Кур’єр Кривбасу». Згодом історію про духовно багатого пролетаря зі Сходу відзначили на конкурсі «Коронація слова». Сьогодні текст Вольвача отримав ще одне життя, підпавши під концепцію урбаністичної прози видавництва «Фоліо».
Кость Москалець – фігура в українській літературі осібна і загадкова. Він називає свій дім «келією троянди», життя письменника схоже на ілюстрації до книжок його улюбленого Германа Гессе. Бувають і публічні дискусії з читачами, і спільні концерти з музикантом Віктором Морозовим. Але інтенсивність буття цього автора вочевидь спрямована вглиб, у світ слів, філософії Гайдеггера та квітникарства.
Роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» безумовно став літературною подією року. Завдяки глибині та об’ємності характерів і сформульованих проблем роман відкриває нові перспективи сприйняття української літератури останнього десятиліття. Як і в «Польових дослідженнях», Забужко вдалося поєднати популярну форму з багатошаровим змістом – родовищем, яке раніше ніхто настільки глибоко не розкопував. Мова не лише про історичний пласт роману, який становить близько третини книги і зайняв вагому частину життя самої авторки. Я кажу про характер сучасної людини, в очі якої мало хто заглядав з такою пильністю, як це зробила Забужко.
У Харківському видавництві «Треант», яке почало свою діяльність зі співпраці з доволі непоганими авторами, вийшла збірка прози донецького поета і критика Олега Солов’я «Ельза». З останньої сторінки видання можна зрозуміти, що котресь із чотирьох оповідань називається романом, решті текстів дісталося означення «повість». Виявилося, що жанрова приналежність не має жодного значення, бо по суті це єдиний наратив, розбитий на умовні частини.
Свого часу після перемоги роману «Ключ» Василя Шкляра у конкурсі «Золотий бабай» серйозно заговорили про появу цікавої для масового читача літератури. Наприкінці дев’яностих вихід чи не кожної нової книжки нагадував тоталізатор – а раптом це наш майбутній бестселер, на який усі так давно чекали? З тих пір наклад «Ключа» перевищив дванадцять тисяч примірників, його можна назвати радше лонгселером, що більш характерно для ситуації на вітчизняному книжковому ринку.
Коли в розмовах на літературні теми виринає поняття «субкультура», виникають стійкі асоціації із творчістю Світлани Поваляєвої. Цьому сприяє не лише її письменницький образ, що запам’ятався з часу божевільних слемів і жестом fuck you на обкладинках журналів. Її книжки наскрізь просякнуті запахом портвейну, трави, шкірянок, історіями життя гіпі, панків і звичайних алкоголіків.
Стрічка оновлень RSS