Робота над помилками | Коперніканський переворот

Кілька останніх років звідусіль чується викликання життєдайного дощу, мовляв, чому мовчать наші публічні інтелектуали? Вони не мовчать, просто телебачення потребує зовсім інших персонажів, а в газетах інтелектуалів чує стабільно малий відсоток людей. Утім, розумне слово знаходить свого слухача за будь-яких обставин. Наприклад, друге видання есеїстики Юрія Андруховича «Диявол ховається в сирі» або четверте видання історика Наталі Яковенко «Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України» свідчать про незмінну довіру читачів і попит на ці імена.

Як швидко розходиться видання історика Ярослава Грицака не скаже жодна книгарня (відомо, статистика книгарень – ледь не державна таємниця). А проте збірка його статей «Життя, смерть та інші неприємності» – одна з найцікавіших книжок минулого року, яку можна рекомендувати усім без винятку родичам, друзям і колегам замість перегляду новин і політичних ток-шоу. Можна радити й «Улюблений пістолет пані Сімпсон» Миколи Рябчука, але з деякими застереженнями: Рябчук категоричний, різкий і вимогливий до влади і пересічних громадян. Якщо Грицак просуває ідею толерантності і терпимості до людей з іншим світоглядом і мовною традицією, то у Рябчука рецепти і приписи доволі суворі й однозначні.

Книжка Миколи Рябчука корисна тим, що виступає в ролі коробки пам’яті до материнської плати нашого суспільства. З оперативною пам’яттю у нас усе гаразд, її вистачає якраз на те, щоби прожити від одного політичного скандалу до іншого. Негаразди у нас із довготривалим запам’ятовуванням. Підназва книжки «Хроніка помаранчевої поразки» готує читача до детального і не дуже приємного аналізу новітньої української історії. «Амністія – добра річ, якщо їй передує усвідомлення злочину і публічне каяття; в іншому разі ми отримуємо амнезію – забуття скоєного, що стає одночасно індульгенцією на нові злочини», – пише Рябчук.

Отже, одне з головних питань, яке хвилює автора – це необхідність люстрації в українському суспільстві. Власне, книжка есеїстики називається «Улюблений пістолет пані Сімпсон» через алюзію з мультиком про родину Сімпсонів. Коли Гомер не знаходить в собі сили позбутися вогнепальної зброї, на допомогу приходить дружина Мардж, але в останній момент вона крутить пістолет в руках і їй подобається власне відображення у дзеркалі.

За Рябчуком, нова влада, що прийшла після помаранчевої революції, не змогла позбутися спокусливої іграшки – неправової, корумпованої держави. Без очищення влади, на думку Рябчука, неможливий подальший поступ країни. Рябчук говорить про те, що український схід живе совєтськими (а не російськими) цінностями. Ярослав Грицак, наприклад, у цій специфіці бачить позитив – це означає, що совєтізованих розгублених українців ще можна «приручити» лояльністю, допомогою і сприянням інтеграції в громадянське суспільство.

Натомість, для Рябчука «гомо совєтікус» – втрачена для суспільства людина. Проблема Рябчука в тому, що, захопившись метафорами, він називає цілий регіон країни креольським населенням, територією бандюків, бабла і дерибану. Зрозуміло, що автор має на увазі передусім владну верхівку регіонів. Але поволі дискурс «чужого» перекидається і на пересічних людей. Інколи автор вдається до спекулятивних порівнянь. Мовляв, за фюрером теж стояв народ, тож не треба особливо зважати на Януковича, за яким стоїть частина України. Скажемо відверто, постаті надто неспівмірні, щоб сприймати це як аргумент. І чи варто повторювати на свій лад мантру про козлів, які заважають нам жити? Як уже говорилося, найбільше нам заважає жити коротка пам’ять. І саме тому напередодні президентських виборів варто ще раз перечитати хроніку власних поразок.

Віра Балдинюк, журнал “Шо”