Електроліз мови | Коперніканський переворот

Якщо вам здавалося, що цього року усі полиці книгарень були завалені книжками Юрія Іздрика, то зорові відчуття вас не підвели. Письменник справді доповнив і перевидав збірник есе «Флешка 2 Gb», а також опублікував три старі романи під однією обкладинкою «3:1». Але не поспішайте підозрювати Іздрика у зискові, адже він дуже часто відпускає тексти жити своїм копілефтовим життям у мережі.

Так сталося з новою книжкою «Таке», уривки з якої автор спочатку виклав у своєму блозі, потім озвучив її аудіоверсію, а потім віддав у руки видавців. Цей збірник прози можна сприймати як виснажливий процес метаболізму слів. Не все в цьому процесі буде приємним читачеві, не всі слова розщепляться на смисли. Будьте готові до того, що деякі тексти «Такого», неначе груба клітковина, не засвояться, але виконають у вашому організмі певну очисну функцію.


У книжці Іздрика все відбувається на двох рівнях – хімічному і метафізичному. Спочатку в окремих оповіданнях слова розкладаються на сіль і воду, «Я» розпадається на «Й» та «А», блуд перетворюється на blood, Вавілон – на селище міського типу Бабине Лоно. Далі починається внутрішня дискусія автора з філософією Вітгенштейна і влучні спостереження про аберацію мови у світі реклами (проста цигарка на 15 затяжок описується як робота коксохімкомбінату, а надпотужний ноутбук рекламується як жіноча іграшка з рожевеньким корпусом).

Іздрик залишається вірним своєму методу каталогізації світу і розглядає два типи людей – невротиків і психопатів, характеристики яких настільки дотепні й універсальні, що текст «Психоневро» уже став самодостатнім, яким свого часу був його «Трактат про мудаків». За Іздриком, невротики створили мистецтво, психопати – точні науки і політику. Читач може спробувати пройти тест на тяжкість. Якщо ви агресивний патріот із бажанням перекроїти світ, у вас багато пафосу і ви маєте темперамент гіпсокартону – значить, за версією Іздрика, ви «тяжолий» (на відміну від «непростих») .

«Таке» – це, напевно, одна із останніх прогулянок привиду українського постмодернізму місцями бойової слави. Пацієнт реабілітаційної клініки на прізвище Ургант – уламок розщепленого «Я», котрий літає у різних новелах «Такого», наче скельце чарівного дзеркала з казки Андерсена. Спочатку Ургант обирає письмо як долучення до колективного складання головного слова, але згодом розуміє, що в індивідуальному письмі смислу немає, тому герой іде в запій. Але основною проблемою стає тотальне непорозуміння – з голубами, які вже не розуміють закликань «гулі-гулі», з Богом, молитва до якого спростилася до заяви в ЖЕК. Спостереження над стиранням і зміщенням смислів, мова і мовчання для Іздрика становлять найбільший інтерес. А висновок у нього один: головним видом протесту проти світу є не мовчання, а відмова чути.

Іздрик ефектно чергує шаманське письмо із раціональними кристалізованими сентенціями, які не можуть не подобатися: «шляхетна жінка носить біографію на обличчі», або ж «чудова жінка може нагадувати і клаптикову ковдру, і чавунну праску». На відміну від хворобливих героїв «Воццека» та «Подвійного Леона», які гидували вдихати повітря поблизу інших людей, оповідач «Такого» насолоджується життям, курить ялівець з Мохом і Прохаськом, жартує про Бога. Один із найбільш електричних текстів цієї книжки – «Take it». Покаяння без пафосу, прощання з жінкою, яка, як водиться, була надто хорошою: «Мій глиняний чоловічок надто звик падати, а з тобою довелося б підніматися». Словом, якщо хімічні процеси у письмі Іздрика для вас виявляться отруйними, доїдьте на ліфті до поверху «метафізика». Там на вас чекатиме Іздрик із підробленою схемою порятунку.

Віра Балдинюк, журнал “Шо”