Неформат Мамлєєва | Коперніканський переворот

Російський письменник і філософ Юрій Мамлєєв очолив журі літературного конкурсу “Неформат”. Оцінювати тексти учасників йому допомагатимуть літкритик Лев Данилкін та шоу-діва Ксенія Собчак

11 листопада в Росії оголосили номінантів літературної премії Неформат. До так званого “довгого списку” претендентів на перемогу потрапили двоє авторів з України – Уляна Гамаюн з романом “Ключ від  полів” та Артем Явас з повістю “Дірка”. Обидва автори з Дніпропетровська. Журі конкурсу очолює 77-річний російський письменник, філософ Юрій Мамлєєв. До складу журі також входять Лев Данилкін, Ксенія Собчак та Андрій Орлов.

Юрій Мамлєєв – одна з найбільш неоднозначних постатей російської культури ХХ століття. Знаменитий роман Мамлєєва Шатуни перевидавався шість разів. Попри різку критику творів, які часто шокують і приголомшують читачів, Мамлєєва визнають ключовою фігурою метафізичного реалізму в російській літературі.  Віра Балдинюк розмовляла з письменником на тему “неформату” в літературі.

Пане Юрію, Вас запросив очолити журі літературного конкурсу “Неформат” особисто Дмитро Ліпскеров. Ви погодилися, бо маєте спільні з ним погляди на літературу?

Я погодився, бо його ідея Неформату привабила мене. Тут можна знайти щось самобутнє, що відрізняється від мейнстріму. Я вірю в молодих людей.

Хіба творча молодь вже не привчена мислити форматно, адже саме на це орієнтовані видавництва, що друкують комерційну літературу?

Формат у Росії досить широке поняття. У нас існує багато течій, у тому числі і та, яку я очолюю – метафізичний реалізм. Вона теж стала в певному смислі форматом. Тому тут є протиріччя. Завжди існує можливість перетворення неформату у формат. Оцей пошук неформатності, не дивлячись на таке широке поширення мейнстріму в Росії, виправданий, оскільки література безмежна.

Уже вдалося ознайомитися з текстами із лонг-лісту?

Ми почали читати, але поки що про це говорити рано. Щоб міркувати про тенденції, треба мати більш загальне уявлення. Але вже зараз помітно, що є відхилення у мові, присутні пошуки нестандартних ситуацій, багато авторів тяжіє до сюрреалізму.   27 січня буде оголошено короткий список претендентів на премію Неформат, тоді матиму право говорити більш предметно.

Які російські тексти останнім часом Вас не розчарували?

Ви знаєте, мені трохи важко про це говорити, я зараз дуже завантажений роботою. Нещодавно у видавництві Зебра вийшло близько шести-семи перевидань моїх книг, тому у мене не було достатньо часу для ретельного й уважного вивчення новинок. Я в даний момент працюю над філософськими текстами. У нас, наприклад, зараз виходить журналІмперія духу. Це таке потужне видання, навіть глянцеве, розраховане на масове споживання, накладом 8 тисяч. Журнал присвячений різним релігійним практикам, метафізичним течіям, духовному життю взагалі. Останній роман Інший вийшов нарешті окремою книжкою, раніше він публікувався у збірнику. Зараз готується дві книги, одна філософська, інша – художня, на дуже радикальні і хворобливі теми.

А як Ви ставитеся до поняття “мамлєєвщина”?

У вас в Києві теж так говорять? Цікаво. Хочу, до речі, переказати вітання усім моїм українським читачам. Я ставлюся до цього відносно спокійно. Звісно, я маю на увазі, що не йдеться про дзеркальне відображення моєї творчості. Так говорять переважно про певні зовнішні елементи письма, абстраговані від глибинного змісту, який я намагаюся втілити у своїх творах. Це поняття вживають для позначення жорсткості тексту. Зараз у нас з’явилося достатньо багато жорсткої прози – із серіальним відображенням дійсності, з несподіваними проривами в іншу реальність й епізодами з парадоксальним зображенням людської природи.

В цьому смислі Єгор Радов чи деякі тексти Володимира Сорокіна мають щось спільне з цим поняттям?

Все ж я думаю, що це інший напрямок. Сорокін не входить до нашого руху метафізичних реалістів, він все-таки письменник іншого спрямування, особливо зараз. Можу сказати про Сергія Сібірцева, одного з важливих авторів-метареалістів. Ольга Славнікова дуже характерна, Віктор Єрофєєв, до нас приєднався навіть Володимир Маканін. Серед молодих раджу звернути увагу на прозу Наталі Макеєвої. Критики вважають, що вона найбільш близька до поняття “мамлєєвщина”. Взагалі цікаво, що у цьому напрямку працюють жінки і їх доволі багато. У сфері філософії, в онтології зараз багато блискучих жінок-дослідниць. У нас є жінки-авторитети у сфері індійської метафізики. Можливо, наступає ера, коли жінка займає повноцінне місце у важливих сферах буття. Але не тільки цим пояснюється їхня присутність. Серед моїх читачів є дуже багато молодих дівчат, як не дивно. Жінки обдаровані більш тонкою духовною, психічною організацією. Тому можуть більш блискавично реагувати на певні речі.

Видавництво Ультракультура припинило своє існування, а крім Ад Маргінему в Росії мало хто займається неформатною літературою. Як за таких умов існує ваш напрямок?

Можливо  знадобиться інше видавництво. Після дослідження всіх текстів, поданих на конкурс, буде видно, наскільки проявленою є течія і наскільки сильною є потреба у такому видавництві. Ультракультура багато займалася політичними проблемами. Мені здається, новий Неформат не буде таким політизованим.

Ви завжди критикували суспільство споживання. Ви вважаєте, що сучасна Росія ще не перетворилася на таке суспільство?

Росія (Україна також, я вважаю, що вони в цьому споріднені) завжди усі віяння, які приходили із Заходу, переробляла, адаптувала по-своєму. Сьогодні справді прагнення споживати, збагачуватися у певному прошарку суспільства дуже потужне. Коли до влади прийшли комуністи, вони зламали традиційне російське суспільство, поставили на чолі комісарів, тоді й російська еміграція говорила, що все, країна загинула в духовному плані – прийшли атеїсти, дикі люди, каста завойовників. Але насправді ж цього не відбулося. В найбільш суворі роки радянської влади всередині країни був самвидав, ідеї проривалися навіть в офіційну літературу, як у випадку з Сергієм Булгаковим чи Платоновим. Це рятувало те велике духовне, що об’єднувало три гілки східного слов’янства. Така ж ситуація і зараз. Споживацтво в Росії ще не має такого психологічного характеру, як на Заході. Воно має, сказати б, істеричний відтінок. Але всередині країни залишаються ті самі “російські хлопчики”, яких описував Достоєвський. Один з визначних славістів Франції, Жорж Нева, написав нещодавно книгу. Він говорить про те, будь-яка влада, нав’язана і чужа для Росії, як це явно було в 90-і роки, сприяє підпіллю, коли народ йде у свої ніші, субкультури. Люди починають жити внутрішнім життям, непідконтрольним владі. Нерідко це і жахливе внутрішнє життя, пияцтво, але думки контролювати не можна. Нева говорить, що росіян не вдається до кінця переробити на комуністичний лад чи на споживачів і я з ним згоден.

Що, на вашу думку,  є найбільшою внутрішньою проблемою Росії?

Проблем багато залишилося у спадок з 90-х років. Ніби й промисловість запрацювала, зарплату платять (зараз криза, але ще такої екстремальної ситуації немає), однак залишилися рани, які ще треба довго лікувати. Найсерйозніша, як на мене – демографічна ситуація. Навіть в роки сталінського терору населення СРСР, в тому числі й Росії, мало приріст, не дивлячись на катастрофи 30-х років. Здається, до революції кількість населення була 113 млн, а на початок війни – 190 млн. А в 90-х роках стався економічний терор, коли люди просто вимирали. Існує небезпека також продовольчої залежності. Країна, яка живе лише на імпорті, не може існувати. Деякі небезпечні моменти пов’язані з масовою культурою і освітою. Масова культура сьогодні починає займати місце культури взагалі. Мене хвилює, що в шкільній освіті витісняють літературу на користь технічних програм. Але навіть в самому викладанні літератури за зразок береться американський підхід, коли всю літературу зводять до стислого переказу, до чогось механічного й автоматичного. Література не лише цариця мистецтв,  російська класика зарекомендувала себе як частину світового надбання. На щастя, висока культура за рахунок цього залишає за собою серйозне місце. Радянську ідеологію підірвав саме струм, ідеї, що виходили з класики, адже вона не була забороненою. Руйнувати це джерело – це духовний удар.

Коли Ви викладали літературу в США, ви також мусили адаптувати класику до хрестоматійного, схематичного прочитання?

Справа в тому, що попри все сказане, класика читається. Нещодавно проводили дослідження, Достоєвський випередив усіх, став масовим чтивом в Росії. На конкурсі, де визначали 12 найвидатніших людей Росії, Достоєвський там присутній. В Америці я викладав в університеті, там нормальний підхід. Існує протиріччя, в американській школі нав’язується спрощений погляд на тексти, а в університеті з гуманітарною спеціалізацією література викладається на дуже серйозному рівні. Там є чудові дослідження про Гоголя, про Достоєвського написано у світі книжок більше, ніж про інших письменників (після Шекспіра і Пушкіна). Звісно, коли йде мова про сучасну літературу, там вже діють інші принципи. Це така собі холодна війна, політизований розгляд авторів. Там же діє маса заборон на деякі теми.

А Ви особисто не зазнавали цензури в 2000-х роках?

Ні, не знаю як в Україні, але думаю, що там в літературі теж вільно. Сьогодні в Росії існує обмеження на політичне висловлювання, на можливість обговорювати політичні теми. Але у сфері літератури я не помітив обмежень. В цьому плані тут існує навіть більша свобода, ніж на Заході.

Ви підтримуєте стосунки з американськими друзями-письменниками?

Дехто з них вже помер. Був такий прекрасний автор, дуже популярний у США, Джим МакКонкі. Він вважається таким собі сучасними американським Торо, він вкладав у Корнуельському університеті креативне письмо. Він проявляв інтерес до Росії, написав книжку про Чехова, якого на Заході дуже люблять. Чехов-драматург, виявляється, сьогодні має дуже сильний вплив на сучасну американську драматургію.

Подейкують про Ваш стосунок до літературного проекту Ілля Масодов. Можете підтвердити чи спростувати це?

Можу категорично заявити, що я до цього імені жодного стосунку не маю. Я навіть погано обізнаний з його текстами. Я не знаю, це вигадана особа чи ні.

Розмовляла Віра Балдинюк