Таня Малярчук “Звірослов” | Коперніканський переворот

Десять маленьких історій, у яких можна почути заповіт Сент-Екзюпері відповідати за тих, кого приручили і відлуння самотніх кроків Кафки. Його принцип перетворення добре прижився на побутовому ґрунті оповідань Малярчук, де для персонажів просто немає іншого логічного виходу із ситуації – лише розправити крила і полетіти геть від вокзальних пиріжків, безпритульних псів і реанімацій. «Раптові метелики» як прийом – чи не єдина можливість для авторки викрутити сюжетне кермо з примітивного любовного трикутника в бік літературності.

«Звірослов» досліджує, звісно ж, не тварин. Це збірник психологічних портретів невдах. Найбільш безпечно і непомітно ми щодня можемо вивчати продавщиць і пасажирів, підслуховувати їхні розмови і домислювати собі чуже життя. Малярчук щиро захопилася цим заняттям і спробувала надати існуванню «простої» людини загадковості і глибшого сенсу.

В оповіданні «Пума» бородата продавщиця корму чекає на незнайомця у чорному костюмі, у «Метелику» представниця цієї ж професії продає смажені пиріжки на привокзальній площі і чекає на мужчину з гучномовцем. У «Курці» дівчина вчиться відрубувати рибам голови у супермаркеті і мріє про директора, у «Зайцеві» торгує картоплею і мріє про пекаря Серьожу. Навіть жінку-терапевта з оповідання «Медуза» у певному смислі можна назвати продавцем здоров’я, просто з вищою освітою.
Така собі вічна Пенелопа за прилавком у виконанні Малярчук якнайкраще втілює образ пересічної української жінки, яка продає непотрібний товар (а насправді – саму себе) і чекає на казку. Сміятися з цього гріх, тому авторка намагається підійти до відомого шаблону з більш благородних позицій – очуднення і дослідницької цікавості.

У цій книжці більше жалості, ніж великої любові до героїв, тому «Звірослов» вийшов мелодраматичним. «Сняла решительно пиджак наброшенный, казаться гордою хватило сил» – приблизно в такому дусі поводяться героїні оповідань Малярчук. У «Свині» акцент робився на образі Фані, однак її дитячі травми та переживання щодо власного свинства ніяк не прислужилися розвитку сюжету. Поки ми співчували невдалому виступу Фані-дівчинки на концерті, її чоловік несподівано посадив кактуси і, здається, вбив кількох людей.

Найкраще Малярчук вдається псевдоготична оповідь, коли в героях поєднуються ненависть і хвороблива прив’язаність (оповідання «Щур»), несподівано виринає Стокгольмський синдром і читач готовий прийняти огидного персонажа як себе самого. Вивчення страшного впритул – гарний шлях приправити надто очевидну сентиментальність. Наприклад, у «Зайцеві» на дорозі лежить закривавлена героїня з пошкодженими нутрощами. А коло неї сидить винуватець дорожньої пригоди і зворушливо жує булки, загублені жінкою під час аварії. Драматургія тексту, яку можна описати так: господарська сіль, розкидана комунальниками, розтоплює перший сніг.

У текстах Малярчук стало значно менше підкреслено неврівноважених персонажів з театральними жестами. Тепер її герої приземлені і по-своєму раціональні. Розмовляючи з бородатою головою Бога, просять багато грошей і чоловіка. Хоча авторка завжди говорить, що жодна критика не змусить її писати по-іншому, все ж вона вочевидь вирішила поіронізувати і тепер кожне оповідання рясніє іменами, не менш яскравими, ніж Капітоліна.
Ці тексти можна порівняти із грою в більярд, де всю жалість до затурканих людей збирають у піраміду дерев’яного трикутника, а потім прицільно спрямовують кульки співчуття в лузи. Сюжети влучно котяться куди потрібно, і з погляду результатів гри все виглядає дуже непогано. Однак «Звірослов» – це згусток кінетичної енергії, а от якоїсь незбагненної алхімії у цій збірці ви не знайдете.

Віра Балдинюк, журнал “Шо”