Сезон консервації | Коперніканський переворот

У підлітковому віці я опинилася на вулицях Польщі з упаковками блакитних кальсонів із начосом і блоком цигарок «Клеопатра» на продаж. Ми, юні члени українського танцювального колективу, стояли під вишуканою бароковою ліпниною європейських балконів і пропонували перехожим свій товар –  потрійний одеколон, автомобільні дзеркальця заднього виду, лампочки і пшеничну горілку. Ми мандрували від міста до міста у червоному «Ікарусі», на вікнах якого розгойдувалися палки підсушеної “Московської” ковбаси, що залишала жирні сліди на склі. Це був дитячий пайок на тиждень, який ми взяли з собою з України. Я крадькома розглядала Краків і Варшаву, ховаючись за посмальцьованою фіранкою. Поляки дивилися на наш мандрівний автобус із ковбасними напівколами на склі і сміялися. Це був мій перший досвід культурної  ніяковості перед світом.

З тих пір минуло більше двадцяти років, культурні та економічні стратегії українців не надто змінилися і ми продовжуємо  експортувати дивний товар. Після останніх відвідин однієї з відомих галерей на Подолі моє відчуття затишного блошиного ринку загострилося: в колективній експозиції сусідували самовари, вишиванки, гіпсові статуетки, серветки і легкий флер соціалістичного дискурсу. Так, вітчизняним художникам стають у пригоді невичерпні запаси “совкових” речей. Кальсони з начосом і потрійний одеколон залишаються фаворитами інсталяцій. У нас не стомлюються обігрувати образи Че Гевари й Леніна. Інколи здається, що українська культура ще не зазнала пенетрації  кока-колою, хоча сміттєві баки та озера засвідчують інше.

В принципі такі експозиції не дуже відрізняються від антуражу ресторану «Спотикач», що на Михайлівській площі у Києві, де власники любовно зібрали весь мотлох епохи Хрущова, а на виході клієнту видають кульочок підсмаженого соняшникового насіння. Галереям цей хід варто намотати на вус.

Рідко хто береться використовувати в арт-проектах сучасний пластик, неон, електрику. Український мистецький почерк легко впізнати за органічними матеріалами – глиною, керамікою, лозою, гутним склом і деревом. Навряд чи авторам йдеться про екологічність, адже за останні десять років свідомість українців залишилася екстенсивною. Нащадки землеробської культури не збираються літати у космос. Вони мислять його всередині себе і їм цього завжди буде достатньо. Так народжуються позачасові роботи – лозові кокони Мирослава Машлянка і морозяні витинанки Олени Турянської, або ж плетені об’єкти Олександра і Тамари Бабаків.

І як не вірити у появу українського Фауста в культурі, якщо довкола стільки мистецьких викликів? Кілька років тому в італійському селі Віганелла, де гори відкидають густу тінь на поселення чотири місяці на рік, митці та інженери обладнали дзеркальну установку, яка ловить сонячні промені, завдяки яким люди бачать ілюзію заходу сонця. Місцеві горяни фінансували проект власними силами. Ні, альпійські селяни не очікують підвищених врожаїв овочевих культур, просто для них важливий сам жест подолання темряви.

А все почалося зі ще більш непрактичного мистецького проекту у галереї Тейт Модерн у Лондоні, де у 2003 році датський художник Олафур Еліасон запалив гігантське штучне сонце, на яке прийшло помилуватися понад два мільйони глядачів. В українських реаліях я можу уявити лише символічне спалення Купала чи опудала Кучми. Освітити простір у нас можливо або священним вогнем предків, або вогнем народного гніву. Футурологічний вектор стерся з часів авангарду і навряд чи повернеться знову.

Вочевидь, наївшись удосталь індустріалізації, Дніпробуду і Чорнобиля, міське населення не сприймає технічний прогрес і з острахом та недовірою ставиться до будь-яких змін у містобудуванні. Показовим для мене став організований спротив львів’ян будівництву готелю в історичній частині міста за планом австрійського архітектора Губерта Германа.

Якщо київські активісти з організації Save Оld Kyiv завжди борються проти незаконних забудов та правового свавілля можновладців, то львів’яни повстали насамперед проти чужої естетики. Називаючи готель не інакше як «бункер», активісти Львова виступили проти, так би мовити, холодного мінімалізму та бездушної асиметрії. І я чудово розумію мотиви львівської громади. Мені здається, що сучасного українського городянина взагалі більше приваблює імітація «кондитерських» фасадів кінця ХІХ століття, із затишними кренделями та цукровими бубликами по піддашшю.

Можливо, так само думають мешканці Лондона, споглядаючи з ненавистю скляний «Огірок». Мине сто років, і напише якийсь поет, як у 1928 році писав Микола Зеров про Київ: «Хоч як звели тебе гермокопіди, / І несмак архітекторів-нездар, /І всюди прослід залишив пожар,— /Ти все стоїш, веселий, ясновидий».

Добре, що львів’янам не запропонували проект американського архітектора Френка Гері. У того взагалі, як ми знаємо, проблеми із просторовою уявою. Он вже і Массачусетський технічний університет подав позов на митця, мовляв, ваші криві дахи, пане Гері, у які ми вклали 315 мільйонів доларів, протікають. З’їздити до Праги, сфотографуватися на тлі химерного будинку, що танцює – це одна справа. А щодня ходити повз нього по вулиці Вірменській – вибачте, нам такого щастя не треба. У нас є своя автентика руїн.

Держава обрала чіткий курс на консервацію та музеєфікацію культури. Теоретично це один зі шляхів її незагроженого існування та збереження пам’яті. Однак чим далі я смакую це вишневе варення з кісточками, тим більше відчуваю стійкий смак синильної кислоти. Бо, як стало очевидним, ніхто не збирався вкладати в подібну консервацію достатньо ресурсів. На тілі офіційної української культури наростатиме дедалі більше паразитичних клубів омели – закритих сіл для духовної рекреації місцевих чиновників, з кріпацькими хоровими колективами та імітацією дерев’яних церков. Городяни ж продовжуватимуть робити любительські фото «обідраних затишних двориків» Одеси і Львова, поки ті не заваляться остаточно.

Якби мене попросили описати образ людини майбутнього і культурний контекст, у якому їй би комфортно жилося, я би не задумуючись змалювала андрогіна зі світлодіодами під шкірою, в одязі від Хусейна Чалаяна. Ця людина майбутнього житиме в екологічному сенсорному будинку, поруч з яким припарковано крихітний електромобіль. І все життя цієї людини транслюватиметься одним з каналів інтернет-телебачення, за яким спостерігатиме традиційний українець, примовляючи: «Ну звідки в Італії м’ята? Бачив я ту Італію на карті. Чобіт чоботом, і все!» А потім стомлено сяде писати в одній із соціальних мереж гумористичний текст про незадовільну роботу свого провайдера.

Віра Балдинюк, журнал “Шо”