Довгі проводи | Коперніканський переворот

 Як зняти фільм «Гудбай, Леніне» Вольфганга Бекера в українських реаліях? Спробуємо виступити в ролі «локаційного скаута» – так називається посада людини, яка шукає підходяще місце для зйомок стрічки.

За сюжетом, після розвалу Берлінської стіни заради спокою важко хворої матері діти вирішують облаштувати довкола неї псевдо-реальність із радянськими продуктами, піонерами і телебаченням, яке транслює «правильні» новини. За дев’ять місяців, поки жінка зі східної частини Німеччини пролежала в комі, країна змінилася до невпізнаваності. Люблячі діти вірять, що правда про падіння стіни стане для ослабленої жінки смертельною, і продовжують грати у законсервований світ до кінця. Щоб не травмувати матір, вони знаходять баночки з радянськими етикетками, наймають сусідів, які говорять звичні репліки. Та одного дня жінка виходить на вулицю і бачить IKEA, капіталістичні рекламні білборди з бюстгальтерами, а над її головою пролітає гелікоптер з рештками пам’ятника Леніну.

Здавалося б, у Києві антураж із часів совка змінився безповоротно. На тлі пластикових вікон, кондиціонерів та ламборджині достовірне кіно про радянську Україну зняти важко. Однак при бажанні ви без проблем знайдете баночку згущеного молока зі знайомим до болю дизайном, пачку солі без терміну придатності, шматок господарського мила, а на будь-якій святковій ході зможете позичити в активістів портрет Сталіна.

Для відтворення  радянського духу вам стане у пригоді телевізійний канал «Ностальгія» з емблемою серпа і молота, де транслюють новини про досягнення легкої промисловості 1979 року. Зайдіть до будь-якої державної установи – і ви загубитеся в коридорах зі скрипучим паркетом та огрядними фігурами чиновників у сірих піджаках. Отримуйте дозвіл  і сміливо починайте знімати серіал про часи Брежнєва.

Зрештою, половина України вже 18 років існує у двоїстій реальності, де з одного боку майорить реклама «імперії унітазів», а з іншого боку кожна вулиця веде до площі Леніна з блакитними ялинками та міськвиконкомом. Це якщо вам не пощастило жити поближче до західних областей, де напроти так званого «білого дому» (якщо не збереглося міської ратуші), стоїть Шевченко, Міцкевич і кілька десятків гіпсових фігурок Божої матері.

Отже, комуністичний колорит для тематичних зйомок краще шукати у східних райцентрах і селах, де радянська скульптурна спадщина збереглася практично недоторканою. Подеколи трапляються пригоди з Іллічем – то його підірвуть, як цієї весни в Рубіжному на Луганщині, то скинуть з п’єдесталу, як влітку у селі Тищенки на Полтавщині. Але кілька тисяч комуністичних пам’ятників  міцно вросли бетонними ногами в ландшафт України.

Слід визнати, більшість пам’ятників Шевченкові за художнім вирішенням мало відрізняються  від канонічних Іллічів. Реальні естетичні вподобання пересічного туриста видно з натертих до блиску колін актора Миколи Яковченка біля театру Франка у Києві, особливо припав до душі киянам бронзовий котик біля Золотих воріт та Проня Прокопівна з кавалером на Узвозі. У Львові найбільше виблискують пікантні місця Захер Мазоха та полірований палець художника-примітивіста Никифора Дровняка. Цікаво, що заблистить у Пабла Пікасо в самих трусах, якого на початку літа львів’яни встановили біля одного з клубів? Якщо пам’ятник не вирізняється особливою ажурністю і художньою вишуканістю, то вписується в міський пейзаж за рахунок діалогічності. Комуністичні ж ідоли говорять нам лише про одне: коли востаннє на голову Петровського вилили чергову банку фарби.

Минулого року міністр культури Василь Вовкун підписав наказ про виключення зі списку державного реєстру 11 київських монументів, які символізують тоталітарне минуле. Та хвилюватися не варто, адже вилучення зі списків і демонтаж пам’ятника – різні речі, особливо в контексті вайлуватої байдужості відповідних служб. З минулого року демонтували лише один пам’ятник з мінкультівського списку – Станіславу Косіору, який організовував сталінські репресії в Україні.

Місяць минув з того часу, як активісти з КУНу пошкодили пам’ятник Леніну в Києві.«Комітет декомунізації» з бабою Параскою обіцяє стежити за дотриманням указу Президента про вилучення з реєстру державних пам’яток монументів особам, причетним до злочинів проти українського народу. Тим часом комуністи вартують біля підніжжя покаліченого вождя і збирають кошти на його реставрацію. Тепер Ілліч у мішку радше нагадує іронічний «Пам’ятник пам’ятнику» авторства Жанни Кадирової, який віднедавна з’явився у Шаргороді.

Усі чекають  на остаточне рішення Верховної  Ради та мерії. Якщо ви плануєте знімати епізод з фільму «Гудбай, Леніне», де над містом пролітає демонтований Ілліч – запасіться терпінням, чекати доведеться довго. А тим часом українці з іронією спостерігають за новими хвилями пам’ятникових  війн. Мовляв,  чому б не продати скульптуру Леніна в Китай або не віддати її Віктору Пінчуку в якості соціального навантаження? Точні копії пам’ятника Леніну з Бесарабки перебувають у Єревані і Москві. Росіяни свого Ілліча навряд чи віддадуть, а от вірменів можна попросити про послугу. Нехай надішлють тоталітарну допомогу українським товаришам.

Землю під парк радянського періоду у столиці, звісно, так і не знайшли, ідея влаштувати музей тоталітарних символів у Чорнобилі зависла у повітрі. Свого часу християни і мусульмани Боснії змогли домовитися про встановлення «пам’ятника примирення» Брюсові Лі у місті Мостар. А угорці готуються витягнути із запасників картинної галереї Будапешта монументи королівським особам, демонтовані комуністичною владою. Втім, парк тоталітарних скульптур угорці облаштували ще у 1993 році і мають з нього неабиякий зиск. Сьогодні це одне з найпопулярніших туристичних місць столиці Угорщини.

Цього літа музей диктатури Будапешта поселив на своїй території комуністичного шпигуна Владіміра. Згідно з концепцією, його нібито підстрелили під час секретного завдання, він пролежав у комі 25 років, утік з лікарні і тепер переховується на території музею. Туристам пропонується вирахувати подвійного агента і в нагороду отримати шпигунського ліхтарика чи годинника з написом «КДБ». Знайти товариша Владіміра допоможе фільм «Життя агента», який можна переглянути у невеличкому кінотеатрі на території парку.

Стрічку зняв режисер Габор Зигмунд Пап на основі чорно-білих плівок урядової поліції Угорщини. Навчальні відеоновели часів холодної війни розповідають, як правильно встановити телефонний «жучок», вести спостереження за жертвою, непомітно фотографувати підозрюваного і монтувати відеокамеру в стелі. Вас навіть навчать проводити обшук жінки і правильно вербувати нових агентів. На десятій хвилині ви будете упевнені, що дивитеся художню пригодницьку стрічку. Однак реальність часом набагато вигадливіша за сценаристів. Усі матеріали – з архіву секретних служб Угорщини.

Втім, не варто  думати, що парк тоталітарних скульптур  виступає винятково в ролі комерційного кітчу, як плюшеві вушанки радянських прикордонників, що продаються на Андріївському узвозі. Це місце пам’яті, де прийдешні покоління можуть дізнатися про причини падіння комуністичного режиму. Недарма найсильнішою метафорою парку тоталітарних бовванів залишається постамент, на якому стоять гігантські чоботи Сталіна. У 1956 році під час революції угорці повалили додолу восьмиметрову бронзову статую Сталіна, але його чоботи намертво приросли до п’єдесталу. З тих пір вони нагадують відвідувачам про живучість ідей диктатора.

Місто мертвих ідолів на околиці Будапешта сьогодні стало унікальним в естетичному плані місцем, де з динаміків лунають комуністичні марші, історики з усього світу мають можливість поглянути на предмет свого дослідження наживо, а режисери можуть знімати автентичні локації комуністичних часів. Але, зважаючи на бажання української влади завжди годити стабільним виборцям, ви маєте усі шанси знімати радянське кіно в Україні зі значно меншими витратами. Навіщо їхати в Угорщину, коли під носом у нас така бетонна комуністична розкіш.