Кастрація по-польськи: у ЦСМ показали скандальний відео-арт Катажини Козири | Коперніканський переворот

Катажину Козиру заслужено вважають зіркою польського сучасного мистецтва, найбільш успішною авторкою у жанрі відео-інсталяції та перформансу. Теоретики культури цінують її за те, що Козира здійснила у певному смислі переворот у польському мистецтві кінця ХХ століття. Не без її впливу посткомуністичну Польщу 90-х років охопила хвиля скандалів, пов’язаних з виставками молодих митців (переважно жінок), які вступили в жорстку дискусію з католицизмом, гендерними і соціальними стереотипами.

18 травня у Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії за сприяння Польського інституту глядачі зустрілися з Катажиною Козирою та куратором Мареком Годзєвським і побачили 11 відеоробіт, які складають масштабний відеопроект Козири У мистецтві мрії стають реальністю.

Темні початки

Перший розголос у польському суспільстві спричинила дипломна робота Піраміда тварин,  виконана Козирою під керівництвом професора Гжегожа Ковальського. Авторка публічно захищала свій проект в Академії мистецтв у Варшаві у 1993 році. Формально ідея інсталяції перегукується з сюжетом казки братів Гримм Бременські музиканти. Козира вертикально розмістила опудала тварин – коня, собаку, кота і півня. Для свого задуму вона звернулася до працівників іподрому, де скакових коней у випадку пошкодження кінцівок зазвичай забивають. “Я ловила себе на думці, що розглядаю живих коней як хижак, що видивляється красиву жертву з гарною шкірою для опудала”, – згадує Катажина. Коли з тварини знімали шкіру, Козира зняла відео, на якому видно, як все ще рухаються м’язи мертвого коня.

Після оприлюднення інсталяції  на адресу Академії мистецтв посипалися листи від пересічних громадян, від Асоціації польських митців, захисників тварин з вимогою визнати помилковість захисту Козири й аморальність молодих митців, які практикують убивство тварин заради видовища. У пресі з’явилася низка звинувачувальних публікацій з критикою сучасного мистецтва загалом.

Проект Козири показав, що суспільство витісняє неприємні для себе речі на маргінеси свідомості. Воно не бажає знати, звідки береться м’ясо у м’ясних лавках, куди діваються старі і хворі тварини. Разом з тим, Козира загострила питання відповідальності людини за життя і смерть інших.

На початку 90-х Козирі вдалося показати, що мистецтво може проблематизувати дійсність, а не лише відображати чи прикрашати її. Сучасне мистецтво препарує суспільні табу, і Катажина Козира почала свою мистецьку кар’єру з дослідження себе самої – своїх страхів та етичних меж. У 1999 році авторка спробувала втрутитися в публічний простір з проектомКровні зв’язки, який погодилася розмістити на міських білбордах компанія Art Marketing Sydicate. Перед глядачами поставало чотири фотографії, на яких були зображені оголені жінки на тлі червоного хреста і півмісяця – сама Козира та її сестра з ампутованою ногою.

Ідея фотопроекту полягала у критиці війни у Косово, у підкресленні беззахисного становища жінки та в обігруванні хреста і півмісяця – символів релігій та доброчинності, які втратили своє значення під час війни (згодом Козира продовжить вивчення теми війни як тваринної пристрасті чоловіків у відео Злочин і покарання, 2002). У відповідь на численні скарги громадян і представників католицьких організацій з чотирьох фотографій організатори залишили тільки дві, а згодом підредагували зображення. Цензурування мистецького проекту засвідчило, що Козирі необхідно було працювати у цьому напрямку надалі, а арт-середовищу Польщі цей випадок допоміг зрозуміти, що сьогодні мистецтво, окрім інших функцій,  стало важливим інститутом критики суспільних явищ.

Театр ілюзій

Кожного разу обираючи новий спосіб репрезентації своїх ідей, Козира дедалі більше провокувала європейську спільноту до дискусій і ставала учасницею своїх же експериментів. У двох відео-інсталяціях Чоловіча лазня та Жіноча лазня авторка вирішила загострити різницю між реальністю та медіа-світом, який формують ЗМІ. Зйомки прихованою камерою відбувалися в одному з фешенебельних готелів Будапешта, а щоб потрапити до чоловічої лазні, Козирі довелося увійти в роль, загримуватися й імітувати тіло чоловіка. “Моїм паспортом у чоловічий світ став приладнаний до мене штучний пеніс”, – розповідає Козира. Як з’ясувалося під час таємних зйомок, ні до чого іншого чоловіки особливо не придивлялися.

Розслаблені оголені люди “нерекламної” зовнішності не мали нічого спільного з тим світом, у який пропонується повірити глядачеві телевізійних програм і споживачеві реклами. Козирі праглося побачити реальних чоловіків без статусних речей, без звичних масок керівників, службовців. Водночас авторка спробувала набути нової для себе ідентичності, відчути, що таке страх викриття. Відео-інсталяція Чоловіча лазня демонструвалася на Венеціанській бієнале та отримала спеціальну відзнаку журі.

У 2003 році Катажина Козира отримала мистецький грант у Німеччині (DAAD) і вирішила реалізувати мультимедійний проект У мистецтві мрії стають реальністю. За допомогою співака і викладача вокалу Гжегожа Пітулея та травесті-діви Глорії Віагри, які стали головними героями багатьох фільмів проекту, Козира освоїла навички “справжньої” жінки і “справжньої” оперної співачки. Упродовж багатьох місяців Козира займалася класичним вокалом, по-новому пізнавала своє тіло, адже, як говорить авторка проекту, оперний спів – це робота м’язів, про існування яких ми навіть не здогадуємося у буденному житті.

Опанування образом ідеальної жінки привело Козиру у нічні клуби та стриптиз-бари, де вона мусила показати себе в ролі танцівниці. Мистецький проект почався із документування перформансів, коли Козира виходила на сцену опери, на площу Відня, її виносили у пташиній клітці в костюмі літньої огрядної жінки, і вона виконувала арії з творів Моцарта, Оффенбаха, Шуберта. Згодом мисткиня і виконавиця головної ролі оголюється на сцені гей-клубу, в образі Лу Саломе бавиться з вірними псами – Ніцше і Рильке, а також грає роль чемної і покірної Білосніжки.

“Перші фільми виглядають як любительські записи, бо то робилося для власної потреби, а не на чиюсь вимогу чи як проект для когось. Усі вуличні перформанси чи виступ разом з Глорією – це документація подій. На початку я знімала для того, щоб зрозуміти, у якому напрямку мені рухатися далі, бо не дуже усвідомлювала, чи навчуся співати взагалі”, – розповідає Новинареві Катажина Козира. “Проблема в тому, що я була і художницею, яка готувала перформанси, і акторкою, і режисеркою. Не можу сказати, що з цього вдалося мені найтяжче. Я думаю над тим, щоби працювати далі у напрямку короткометражних фільмів, на зразок Summertale, але це питання фінансів”, – каже Катажина.

Найбільш драматична робота під назвою Кастрат знову повертає глядача до проблеми чоловічої і жіночої ролей. Завдяки інтертекстуальності цього фільму згадується і текст Ролана Барта, і стрічка Фарінеллі-кастрат, як і вся культурна традиція XVIII століття. Перед глядачем – жінка, замаскована під чоловіка, який одягнений у жінку. Потрійна гра з костюмами дає нам зрозуміти, що символічна кастрація не допомагає віднайти герою ідентичність. Стать – це те, чому навчаються так само, як вокалу. Але водночас це така природна даність, яку неможливо збагнути.

“Так, я навчилася співати оперним голосом. Однак Божу іскру відчувала в собі може дві секунди. Решту часу я витрачала на муки навчання, боролася з невдачами. Не кожен надається до навчання співу навіть психічно”, – розповідає Козира. “Так і з гендерними ролями. Я грала чоловіка і кастрата, але мені не дано відчути себе чоловіком до кінця, бо моя психічна природа цьому суперечить”.

Як би гостро преса не реагувала на художній експеримент польської художниці, авторка продовжує досліджувати межі людського і соціального. У 2006 році Козира знову епатувала публіку, увірвавшись на ярмарок найдорожчого мистецтва Frieze Art Fair з проектом Карликова галерея. П’ятеро карликів з рекламними щитами і спеціальними екранами на спинах створили свою пересувну галерею в межах виставки, після чого їх власноручно виштовхав геть директор Frieze Art Fair. “Для мене карлики – це втілення казки. Коли ми дивимося на маленьких людей, ми не сприймаємо їх як дорослих. Відбувається таке собі зміщення реальності”, – каже Козира. Тож зараз вона продовжує працювати над проектом Карликова галерея у Німеччині.

Мистецтво може кардинально змінювати світ, а людина має невичерпні можливості, які, за великим рахунком, досі не досліджені, – так вважає авторка проекту У мистецтві мрії стають реальністю. Навіть такі на позір звичні речі, як сором, страх, жіночість та маскулінність щоразу постають по-новому, даючи митцю поживу для міркувань. Болісне знання про людину у проектах Катажини Козири і відштовхує, і вражає, а між тим, її роботи вже посіли своє місце в історії сучасного мистецтва Європи.