Український метод на Венеціанській бієнале | Коперніканський переворот

Цього року українське сучасне мистецтво на Венеціанській бієнале представлятимуть світський художник Ілля Чічкан та японський дизайнер Міхара Ясухіро. Публічність та розголос проекту створюватиме боксер Володимир Кличко. Організатори виставки з українського боку обіцяють завдяки такому набору учасників багато позитивної реклами для України. Венеціанська бієнале, що існує з 1895 року, сьогодні залишається найбільш престижною інституцією, яка відбирає та оцінює найкращі досягнення у різних галузях мистецтва з усього світу. Як сприймають бієнале інші країни і чи роблять вони ставку на піар?

Венеціанська бієнале – найбільш масштабний огляд сучасного мистецтва у світі, який цього року проводитиметься з 7 червня по 22 жовтня. Бієнале у місті, що непомітно зникає під водою – ідеальна локація для бурхливої піни актуальних проектів. Це не лише приваба для сотень тисяч туристів. Тут визначають найкращих авторів сучасної культури, а головна концепція 53-ї бієнале відображається у назві – Створення світів.

Даніель Бірнбаум, директор фестивалю, каже: “Назва бієнале передає моє бажання підкреслити значення творчості. Митець відображає своє бачення світу, а по-серйозному цей процес можна розглядати як створення нового світу. Сподіваюся, що виставка покаже можливість нових починань, це те, чим я хочу поділитися з відвідувачами”.

Хто на сторожі “золотих левів”?

Участь країн у Венеціанській бієнале набуває дедалі більшого значення. Про це свідчить щорічне збільшення площ павільйонів, кількості митців та країн, які братимуть участь у конкурсі (цього року їх 77), серед них – не лише лідери світового арт-процесу, а й Болівія, Еквадор, Гватемала, Гондурас, Уругвай. Уперше сучасне мистецтво своєї країни представлять митці з Чорногорії, Монако, Габону,  Коморських островів та Об’єднаних Арабських Еміратів.

За такого масового прагнення країн потрапити в поле зору Венеціанської бієнале цей захід  мав усі шанси перетворитися на еквівалент Євробачення, тим паче, що багато митців роблять ставку на видовищність та вражаючу інтерактивність проектів. Однак залишаються кілька речей, які убезпечують конкурс від надмірної примітивізації. Це, насамперед, фахові члени журі. Цього року головою суддівської ради стала італійка Ангела Веттесе – критик і журналістка, яка свого часу закінчила філософський факультет у Мілані та разом з однодумцями заснувала відділення дизайну та мистецтв в університеті Венеції.

Її колеги по суддівству – Джек Банковскі (США), провідний критик та редактор журналу  Artforum, науковець Сарат Махарай (Південна Африка), професор університету Гумбольта в Берліні, викладач історії мистецтв та автор численних праць про мистецтво. Ще двоє членів журі – Джулія Восс (Німеччина), письменниця і професійний критик видання Frankfurter Allgemeine Zeitung, а також знаменитий науковець, дослідник постколоніалізму  Гомі Бгабга (Індія), який очолює Гуманітарний центр Гарвардського університету. Таким чином, практикуючих критиків урівноважують члени журі, які належать до академічної сфери.

Друга комплексна річ, яка не дозволяє Венеціанській бієнале перетворитися на абсурдне шоу схиблених дизайнерів – історичний авторитет виставки, а також серйозний інтерес з боку колекціонерів, галеристів та мистецтвознавців.  Кожна розвинена країна намагається започаткувати свою локальну бієнале, роблячи ставку на оригінальність, несподівану концепцію та колорит. Попри це бієнале в Стамбулі, Берліні чи Москві поки що не можуть змагатися з Венецією хоча б з тієї причини, що за плечима італійського конкурсу – 115 років історії мистецтва.

Учасники перегонів

Лише двоє діячів культури вже до початку бієнале знають, що приручили золотого лева. ЦеЙоко Оно, яка щороку організовує безліч мистецьких проектів та відкритих лекцій по всьому світу та Джон Балдессарі – американський концептуаліст, викладач і теоретик сучасного мистецтва. Золотих левів за життєві досягнення цим двом митцям присудила фундація Венеціанської бієнале за рекомендаціями директора та президента фестивалю. Решта учасників чекатимуть на рішення незалежного журі.

Прикметно, що у попередні роки переможцями ставали окремі представники Аргентини, Гватемали, Болгарії, а на рівні країн неодноразово перемагали Франція, Німеччина, Італія. Тож не дивно, що країни-учасниці зазвичай готують важку артилерію для підкорення Венеції. Так США цього року  представлятиме зубр світового сучасного мистецтва, володар численних міжнародних премій, в тому числі й статуетки венеціанського золотого лева 1999 року за значні досягнення – Брюс Нойман.

Один з найбільш впливових авторів другої половини ХХ століття, 66-річний Нойман працює з неоном, відео та фотографією, у Венеціанській бієнале Нойман візьме участь вшосте. Найбільш імовірно, що для участі у бієнале Філадельфійський музей мистецтв, який займається представленням США в Італії, відбере для виставки невідомі роботи Ноймана 70-хроків. На облаштування майбутньої інсталяції на фестивалі державний комітет США виділяє $500 тисяч.

Велика Британія покладається у проведенні презентації свого сучасного мистецтва на фундацію British Council ще з 1938 року, тому процедура відбору авторів завжди прозора і чітка. Кандидатуру Макквіна обрала рада зі 111 професіоналів від культури. Цього року британці покажуть себе стримано та ідеологічно, адже їх представлятиме Стів Макквін, автор фільму Голод, з яким минулого року художник отримав відзнаки на найбільших кінофестивалях світу як режисер-дебютант. Макквін працює переважно з відео та фотографією, його роботи перебувають в галереях Парижа, Лондона та Нью-Йорка. Остання робота Макквіна Королева і країна – комбінація сотень фотографій в дерев’яних рамах – розповідає про долі убитих в Іраку британців і виставляється в національному музеї Шотландії.

Франція рідко помиляється у виборі художників, тому часто отримує головну нагороду фестивалю. Цьогоріч національний павільйон французів займе виставка Велика вечіркадосвідченого автора – Клода Левека. Вже понад двадцять років Левек дивує публіку своїми шаленими роботами: майстра видовищних інсталяцій приваблює гра світла і простору. Як і Брюс Нойман, Левек часто використовує неон та різноманітні світлодіодні конструкції,  і досягає в цьому рівня повітряної архітектури.

Подібного масштабу художник представлятиме Німеччину. Лайам Гіллік – англієць, який живе і працює в Лондоні та Нью-Йорку. Це один з найцікавіших авторів сучасності, відомий своїми теоретичними розвідками на тему культури. Його есе торкаються проблем сприйняття мистецтва, філософської основи творчості. Наприкінці лютого минулого року Гіллік опублікував статтю Берлінські тези, у якій  зізнається: “Я – європейський соціаліст”. Його цікавить співвідношення колективного та індивідуального, його тягне досліджувати фабрики, індустріальні райони, щоб запозичувати звідти відчуття масштабності. Роботи Гілліка – це геометрично розкладений спектр кольорів, яскраві пластикові конструкції, які можна сприйняти як меблі майбутнього.

Український варіант

Як і в 2007 році, цього разу за справу просування України на міжнародну мистецьку арену взявся PinchukArtCentre, який на початку квітня оголосив своїх кандидатів на поїздку до Венеції. Якщо у попередні роки ще поставали якісь питання про конкурсну основу відбору і прозорість вибору, то вдруге українська спільнота вже, здається, змирилася: нехай міжнародною культурною політикою займається той, у кого є кошти і бажання.

Міхара Ясухіро в чомусь суголосний розбишакуватому Чічкану: японський дивак збирає колекцію пластикових монстрів (у нього їх вже понад 500) і вигадує оригінальний дизайн для кросівок Puma.

Ясухіро почав розробляти кросівки з 1994 року, ще коли навчався в Tama Art University. У 1997 році він започаткував свою лінію і відкрив магазин SOSU. Вперше Ясухіро створив кросівки для Puma у 2000 році і з тих пір не припиняє співпрацю з брендом.  У 2004 році випустив першу колекцію одягу, що зробило його найвідомішою фігурою токійської вуличної моди.

Заступник Міністра культури і туризму Тимофій Кохан каже: “За результатами 52-ї бієнале у Венеції ми бачимо, що наша співпраця з PinchukArtCentre виявилася плідною, у нас немає сумнівів щодо патріотизму і професіоналізму співробітників арт-центру. Нам дуже імпонує, що з Чічканом працюватиме японський художник Ясухіро, таким чином Схід і Захід разом. Нас це дуже влаштовує”.

На запитання Новинаря про те, чому Міністерство культури вважає Чічкана прийнятним автором для цьогорічної бієнале, Тимофій Кохан відповідає: “Міністерство не настільки вже недорікувате, що трактує патріотизм як на плакатах. Головне, щоб про Україну говорили. Я повернувся зі святкування 200-річчя Гоголя у Москві, у нас була зустріч у державному центрі сучасного мистецтва. Не секрет, що творчі люди не завжди доброзичливі. Я не думаю, що наші стосунки з Росією переживають найкращі часи. І тому почути від митців і чиновників у цьому центрі “Ну, ребята, вы дали в Венеции” – то мабуть це для мене і є патріотизмом. Я у Венеції позаминулого року був лише 5 годин, але відчув драйв, що це наш проект”.

“А лисички взяли спички, к морю синему пошли, море синее зажгли”

Може, для когось кандидати від України виглядають як звірята з вірша Корнія ЧуковськогоПлутанина. Та Петро Дорошенко навіть радіє розмитості понять: “Хто може сказати, Чічкан – дизайнер чи художник? Ясухіро – художник чи дизайнер? Кличко – боксер чи куратор? Кличко для української виставки – це шоу, перформанс, спілкування з публікою. А що куратор робить? Займається комунікацією. Я думаю, буде багато розмов про український павільйон”.
“Я по собі помічаю, що ми останнім часом мало думаємо”, – зауважує Чічкан. Колись на відео він випускав з рота бульбашки під гімн України з виразом обличчя, як у футболістів, які не знають слів. За кілька місяців він збирається зчинити фурор за допомогою напарника Ясухіро. Передбачити хід думок Чічкана неможливо: надто різниться дух його проектів від циклу Спляча принцеса України до Ігор розуму, де кожен охочий міг поцілити в чоло Дарвіну баскетбольним м’ячем. Ймовірно, що художник продовжить розвивати спортивну тему, якщо проект довелося прив’язати до успішних кросівок знаменитого японця. Та й присутність Кличка спортивно зобов’язує.

Володимир Кличко і справді вже давно почувається своїм серед мистецької тусовки більше, ніж будь-який чиновник з міністерства. Адже два роки тому він брав активну участь у промоції українського павільйону у Венеції, де налагодив контакти з фотографом Сем  Тейлор-Вуд, після чого став героєм її відеороботи, яка демонструвалася нещодавно у стінах арт-центру. Та чи обов’язково було заявляти його саме як куратора, звівши цю роль до спеціаліста з комунікацій? В Україні, де публіка і без того не надто лояльно ставиться до contemporary art, нівеляція ролі куратора додасть масла у вогонь нескінченних дискусій довкола сучасного мистецтва як обдурювання “простого народу”.

Втім, пересічному українцеві без італійської візи та квитка на виставку за 50 євро не буде особливого діла до секретного феєричного заходу, який готує Україна. Як стверджує Дорошенко, інтерактивна інсталяція матиме смисл винятково у стінах венеціанського палацу і для показу в Україні не запланована. Є лише одне побажання: аби із виділених Міністерством 500 тисяч грн. вистачило грошей на гарний телевізійний сюжет, щоб ми теж мали змогу пишатися нашими митцями.

Віра Балдинюк, “Новинар”