Санаторійна зона Влади Ралко | Коперніканський переворот

У київській галереї “Карась” відкрилася виставка робіт Влади Ралко “Військовий санаторій”. Показ картин художниці триватиме до 9 березня.

Роботи Влади Ралко можна впізнати з першого погляду. Ця випрацювана роками манера нагадує дефрагментацію дисків: уривки спогадів об’єднуються у найбільш оптимальні образи, які нібито тимчасово полегшують роботу пам’яті. Але кількома різкими жестами Ралко руйнує щойно народжену картинку і змушує глядача заново розпізнавати об’єкт крізь відчуття болю. Виставка Військовий санаторій – це двадцять полотен з чорним, бірюзовим та блакитним тлом, на яких подекуди виринають типові вигуки відпочивальників, тексти, що залишаються на периферії свідомого (Дивись, дельфіни! На пляжі не курити), санаторійні сніданки (М’ясне асорті), побутові дрібниці – гарячий душ, спогад про відчуття ранкового тіла. Звісно, на картинах немає реалістичних пейзажів, цього не варто чекати від Ралко. Натяк на дельфінів можна знайти в очах героїні, чайки і кролик коливаються нечітким туманом в руках відпочивальниці. Про умовну реальність говорять тільки назви картин.

Для Ралко військовий санаторій – рекреаційна зона, де можна заглибитися у потаємні пласти себе самого. Найбільш дивовижними для художниці залишаються спогади – основний об’єкт її жорстоких дослідів. Художниця вкотре засвідчує вірність обраному методу – серйозному теоретизуванню на тему людської природи. Одна з найбільш інтелектуальних авторок сучасного мистецтва, Ралко будує своє висловлювання як художній практикум з психоаналізу і постмодерної філософії.

– Яка саме жінка, за Вашою версією, перебуває у військовому санаторії?

В даному випадку військовий санаторій – не метафора, це абсолютно конкретне місце у Гурзуфі. Колись він належав Міністерству оборони. Ми їздимо туди щороку і навесні, і восени. Це такий радянський законсервований час, там збереглася незвичайна ситуація, ти не розумієш, куди потрапляєш – це сьогодні чи вчора. Ми там живемо і працюємо упродовж місяця. Це ситуація символічної в’язниці, коли ти знаходишся в обмеженому просторі, а час майже не обмежений. Там є все для того, щоб пірнути глибоко в себе, щось таке намацати. Для мене найважливіше кожного разу знаходити в собі щось незмінне, незалежне від часу, від ситуації, це така собі капсула всередині мене, яка залишається постійною.

– Ви вперше звернулися до чорного кольору?

Була дуже велика серія під назвою Знаки. Цей великий проект зараз в Берліні. Колись я покажу його в Києві, він суцільно на чорному тлі. Коли я мандрувала трасою вночі, з глибини виринали дорожні знаки, висвітлені фарами. Це певні дороговкази, моменти, які можуть бути абсолютно банальними, але ви раптово бачите ситуацію і розумієте, що цей знак – саме для вас. Це з одного боку були дуже індивідуальні ситуації, які я малювала, а з іншого боку найпарадоксальнішим чином інтимна ситуація стає загальною і близькою для когось. Роботи,  представлені на виставці тут – написані приблизно в той самий час, влітку. Вони могли б бути частиною проекту.

– Чи може колись завершитися Ваша незмінна деконструкція тіла?

Я би хотіла наголосити, що ця деконструкція не буквальна, не конкретна. Я вчора відкрила книжку Гете і перше, що там побачила, був рядок: “И образ, внятно расчлененный”. Це особливості пам’яті, уяви. Ми не тримаємо в голові цілісний детальний образ, а складаємо його з яскравих уривків – або найголовніше, або найвиразніше, або комбінації важливих деталей.

– Чи уявляєте Ви ці картини у живому інтер’єрі?

Так, звичайно. Я бачила свої картини в помешканнях, і це справді було для мене несподіванкою. Кілька моїх картин висять у традиційному і, я би сказала, надлишковому інтер’єрі, де дуже багато всього – червоного дерева, золота, багато розкоші. Як це не дивно, мої роботи там непогано виглядають. Щоправда, для гармонійності я рекомендувала власнику зробити для них важкі золоті рами.

– Що цікавого з Вами відбулося у творчому плані з часу попередньої виставки?

Було надзвичайно багато подій, виставка в Берліні, я багато подорожувала. Була в Португалії, подорожувала втретє по Нілу, двічі побувала в Іспанії, я закохалася в цю країну. Для мене було дуже важливо – побачити Прадо в Мадриді. В якомусь смислі це найкращий музей у світі. Завжди є такий момент у подорожах, коли сідаєш у літак і все зникає – і простір, і час, а потім ти опиняєшся в іншій країні. Я ніяк не можу звикнути до цих подорожей, кожного разу для мене це здивування. Для мене такі повторні поїздки у міста, де я вже була, перетворюються з туризму на справжнє глибоке пізнання світу.

– Що буде з роботами після виставки?

Якийсь час картинами займатиметься Євген Карась. Я ніколи не ставлюся аж так принципово до своїх робіт і мені не шкода, коли вони знаходять власника, це нормальне правило. Мені завжди цікаві нові роботи, а не ті, які я вже зробила.

– Чи впливає на Вашу творчість і приватне життя те, що зараз відбувається в країні?

На роботу – в жодному разі. На щастя, це не мій головний біль – продавати картини. Моя справа – малювати, в цьому смислі економічна криза на мене суттєво не впливає. Загальна ситуація відбивається якось на моєму внутрішньому стані, але дуже опосередковано і моїх внутрішніх творчих проблем не вирішує.

Віра Балдинюк, “Новинар”