Сині носи проти Брема Стокера | Коперніканський переворот

У галереї PinchukArtCentre відкрилися три нові виставки художників, які представляють Росію, Британію і Японію. В той час як російські митці тяжіють до балаганного конфлікту з реальністю, роботи британки Тейлор-Вуд і японця Сугіура сповнені легкості і тиші.

“Людям здається, що ми тільки те й робимо, що жартуємо. А ми, між іншим, не клоуни! Іронічне бачення світу і гумор – це різні речі”, – намагаються бути серйозними Сині носи, російські художники В’ячеслав Мізін і Олександр Шабуров. Але київська публіка їм не вірить: раз назвалися “новими юродивими” і сповідують теорію “мистецького кретинізму”, значить так воно і є. Глядач занурює голови в картонні коробки з відео Маленькі чоловічки і заливається сміхом. У коробках – найбільш життєствердний проект з усіх представлених у PinchukArtCentre – відеопроекція крихітного судомного Леніна, гробарів, які завзято кидають в братську могилу живих людей, любовне тріо, яке почергово їсть батон і кохається, боксери і голі жінки – у перманентному русі. Просто, оригінально і концептуально.

Знаменита фотографія Міліціонери, що цілуються, яка у 2007 році зчинила галас в культурному житті Європи, привертає не меншу увагу публіки, ніж забавні промислові коробки із сюрпризом. Якби російські чиновники від культури, причетні до скандалу, були більш обізнані із творчістю Синіх носів, вони б  навряд чи назвали цю роботу “порнографічною”. У порівнянні з іншими сороміцькими проектами Синіх носів Ера милосердя виглядає як милі фотошпалери. Ситуація довкола березової інтерпретації відомого графіті Бенксі з констеблями, що застигли в гарячих обіймах, засвідчила радше дисонанс між офіційною культурою і сучасним мистецтвом Росії. На виставці у PinchukArtCentre воно представлене роботами 21 автора – своєрідним зрізом актуальних мистецьких імен. Єдиний формальний критерій добору об’єктів – усі вонистворені після 2000-го року, але вже “осіли” в кращих галереях Москви.

Бентежна Росія

“Виставку 21 Росія ми готували упродовж року. Глибокодумної концепції в ній немає, це концентрована квінтесенція головних ідей сучасного мистецтва нової Росії. Хронологічно цей період можна назвати “путінським”, – говорить куратор виставки Олександр Соловйов і спішить запевнити: “У цьому немає нічого страшного, це більше фонове поняття, яке позначає хронологічні рамки, як, скажімо, епоха Людовіка ХIV”. На думку Соловйова, кожне десятиліття мало своїх представників мейнстриму, і надійшов час виокремити подібне зіркове ядро з першого десятиліття двотисячних. Дане покоління ставить питання про національну ідентичність у новій конфігурації, і це особливо помітно з міжнародних виставок, де присутні російські митці. “Але вичленити одну генеральну ідею для всієї виставки росіян в нашій галереї неможливо, їх не поєднує спільна тема. І може в цьому полягає інтерес – побачити розмаїття колізій і поглядів”, – коментує куратор.

Втім, виставку російських художників цілком можна було би назвати Війна і мир або Моя боротьба: після огляду експозиції залишається відчуття, що мир насправді – найбільш нетривка і тимчасова річ у світі. Під гуркіт коліс залізничних вагонів проекту Ешелон мистецької групиСиній суп ми спостерігаємо, як через відкритий люк літака на google-мапу  падають вантажі. В сусідній чорній кімнатці – кількахвилинна замальовка Відлига Дмитра Гутова. Під музику Шостаковича і текст дописувача журналу Крокодилпобитий інтелігент (сам Гутов) намагається піднятися з багна і натягнути на носа окуляри. Довкола панує пейзаж  російського бездоріжжя, болото з кригою таке ж, як і на реалістичній картині Федора Васильєва, за мотивами якої було створене це відео. Тільки Гутов додає до сюжету політичні контексти, і слова пісеньки читаються занадто актуально: “Хоча хуліган Федулов побив мене, я в органи нашої чудової міліції не звернувся, вирішив обмежитися отриманими побоями”.

Війна застигла і в масштабному проекті Останнє повстання 2 творчої групи АЄС+Ф. Ніби жива ілюстрація Повелителя мух Голдінга, триптих заворожує чуттєвими сценами повільного і холоднокровного вбивства підлітками одне одного, що для контрасту поєднано з патетичними позами героїв a la високе Відродження. Комп’ютерне відео повторюється живописними фрагментами в сусідній залі і закріплюється для ефекту білосніжною об’ємною композицією з алюмінію, вкритого емаллю. Із усіх об’єктів виставки група АЄС+Ф найменше торкається російської ідентичності, ігнорує тему “загадкової російської душі” і, на відміну від робіт Валерія Кошлякова і Сергія Шеховцова, що зациклюються на пострадянських рефлексіях, додає світового контексту в строкате, але доволі одноманітне полотно російських робіт. У проекті АЄС+Ф очевидний інший рівень художніх узагальнень і техніки, а видовищність не відволікає від суті концепції Останнього повстання 2.

Відтак знаходимо продовження теми розрухи: напівзруйновану гіпсокартонну споруду Небезпечна зонаПетра Білого, масштабні полотна Юрія Шабельникова Солдати праці й епічну картину військової атакиНатхнення Дубосарського і Виноградова. Вихолощують образ війни бруски міді, які у виконанні Анатолія Осмоловського перетворюються на золоті моделі танків –  сліди іронії над глянцевим  дискурсом. Дивно, але мир і спокій у виконанні російських авторів чомусь не вдається – очевидно, стан війни їм набагато ближчий. Скажімо, висить перед нами картина Бітлз у Москві тих же Дубосарського і Виноградова, грайливий квартет серед берізок, а радості від неї – жодної. Розглядаємо фотографії Монро Любов Орлова – і боремося з позіханням і дратівливістю. Розбещеному життєвою енергією Синіх Носівпережити подібні мляві креативи буде важко.

Задоволений Захід, загадковий Схід

Генеральний директор PinchukArtCentre  Екхард Шнайдер озвучив загальну концепцію трьох виставок: “Перед галереєю стояло завдання поєднати уявним мостом міжнародний дух змагання та національну ідентичність Заходу і Сходу. Три проекти, які ми тут показуємо, є гарним прикладом такого мосту”. Ні, поєднати усі три проекти таки не вдалося – вони існують в просторі галереї окремо, і в цьому їхній плюс. Марно шукати паралелі між роботами Сем Тейлор-Вуд, виставкою 21 Росія і роботами японського фотографа Кеіта Сугіура. Тейлор-Вуд – статична споглядальна фотохудожниця, цінність її робіт – в ретельній підготовці до зйомок, у високій (буквально) ціні творчого задуму і вмінні налагодити логістику виробництва. Так, скажімо, центральна робота виставки Видих – відеопроекція на восьми екранах, підготовка до зйомок якої, за словами самої авторки, тривала майже рік. Оркестранти і диригент колективу Бі-Бі-Сі імітують гру на уявних інструментах, їхні рухи та міміка сповнені натуральної пристрасті, і глядач розуміє, що музика – субстанція, що народжується в голові, а не лише з дека скрипки чи з мундштука валторни. З одного боку, звиклі до штукарства, до оцінювання технічної майстерності музикантів, стоячи перед роботою Тейлор-Вуд ми змушені піддатися невидимій магії музики. З іншого боку, уявляється марудна робота юристів, адміністраторів, операторів, які давали лад процесу зйомки.

Саме цей, другий аспект роботи відчутно переважає у відео з братами Кличками Трихвилинний раунд.  “Я хотіла показати видатного спортсмена у хвилини його тріумфу, крайньої втоми, розслабленості”, – пояснює Сем Тейлор-Вуд. Їй довелося довго виловлювати братів по світу, щоб домовитися про зйомки. Втім, з самого відео навіть важко здогадатися, що бій уже відбувся. Віталій і Володимир релаксують у роздягалках, дихання їхнє рівне, губи не розбиті, тіло без крововиливів. І стає зрозуміло, що до Blow Job Енді Воргола британській авторці ще далеко. Фотороботи СлугаМинуле століття, Ця біла лихоманка з ефектом живих картинок і рухомих елементів взагалі нагадують лайт-бокси із зображенням пива, що коливається в келиху – такі рекламні дива давно прикрашають столичні паби. І навіть більше: у салонах освітлення сьогодні продаються цілі екрани з живими “водоспадами” і летючими кондорами – сучасний відповідник фотошпалер. Тож комусь роботи Тейлор-Вуд точно припадуть до смаку.

Повітряна серія фотографій Стілець Брема Стокера і Втеча художника доволі мила і поетична, якби не являла собою серіальний повтор знайденої метафори. Щиро кажучи, повторювати сюжет  з повітряними кульками після мільйонного використання прийому “дівчинка і повітряна кулька”, який так полюбляють фотографи із фешн-індустрії, – просто дивно. Здається, єдина особливість цієї серії – стерті і майстерно зафотошоплені сліди кріплення на тілі героїні. Але що нам такі дрібні прийоми у порівнянні з епічними техношедеврами Гурскі, погодьтеся.

І, нарешті, найбільш скромний автор нової експозиції – Кеіта Сугіура, молодий талант з Японії, якого могли б і не помітити на прес-конференції, якби хтось випадково не згадав про його існування. Так і з його роботами, які абсолютно окремішньо і тихо розмістилися на горішньому поверсі галереї у Project Room. Фотографії нічного лісу в місячному освітленні важко сприймати після кричущих барв у роботах росіян. Проте це особлива авторська позиція, яка вимагає зупинки, мовчання і споглядання. “Не думаю, що ліс – красивий. Його вже давно не існує, а ми все ще намагаємося віднайти в ньому красу”, – говорить Сугіура у коментарі до серії своїх фотографій. Вони надруковані не на фотопапері, не засклені і висять без рам. Лише зблизька можна розрізнити фактуру лісу. Це перша персональна виставка митця із Токіо, тож цілком можливо, що Віктор Пінчук, який надав йому таку можливість, колись вважатиметься першовідкривачем японського таланту.

Нинішня експозиція у PinchukArtCentre дає три різні настрої, з якими можна вийти з галереї – хуліганську бадьорість із горілчаним присмаком, в’ялу романтичність зі смаком  розвареної риби або ж задумливий і мовчазний спокій, схожий на розпивання зеленого чаю. Жодна зі згаданих виставок не репрезентує країну, а лише окреслює певні пунктири, за якими розвивається сучасне мистецтво Росії, Британії і Японії. І його контури набувають інколи дуже яскравих і талановитих форм.

Віра Балдинюк, Новинар