Іменники у множині: повість Ірини Цілик “Післявчора” | Коперніканський переворот

Героїня повісті “Післявчора” належить до молодого покоління, яке прагне жити комфортно і мобільно, але ностальгує за старими добрими часами паперової пошти та некорисливої дружби.

В нотації до книжки Післявчора Ірина Цілик стверджує, що після п’ятирічного рекламного досвіду вона перебуває “у стані переорієнтації на кіно як спосіб професійного самовираження”. У зв’язку з цим хочеться поставити питання авторці: чим відрізнятиметься її режисерська робота від літературних спроб, а літературні тексти – від справжнього життя Ірини Цілик?

Повість обертається довкола дорослішання героїні на ім’я Кіра Буцім, яка несподівано для себе вирішує пов’язати долю з кінематографом – бо про таку можливість їй нашепотіла успішна родичка. На першій консультації перед іспитами до кіноінституту Кіра розуміє, що абсолютно нічого не знає про історію кіно, принципи його створення, а над власним  покликанням дівчина не замислюється взагалі – їй просто подобається думати про богемний антураж, про подруг, фестивалі і мандрівки. Власне, так вона і живе, з обов’язковими атрибутами творчого життя, як у рекламних салоганах: якщо жити – то на БеЖе, якщо спілкуватися – то в артистичному кафе Антресоль, якщо дружити – то з фатальними жінками у шовкових кімоно з келихом коньяку в руках, якщо читати – то Кундеру, Набокова і популярного  Хеддона, якщо діяти у житті – то винятково красивими жестами. Тут і виринає надто очевидне  мислення авторки ефектними картинками.

Якби Цілик знімала фільм за викладеним сюжетом, якось навіть не виникає сумнівів, що основним засобом впливу на глядачів були  б ці ж “красивості”, якими сповнена книжка.  Зазвичай кінокритики називають очевидні і сентиментальні прийоми в кіно шаблонами, пошлістю. В тексті Цілик вони з натяжкою звучать як відлуння поетичних практик авторки. Скажімо, головна героїня часто і багатозначно розмовляє з перехожими. То один дідусь раптом подарує їй дюшеску, то інший запросить покататися на каруселі Ромашка, а то сама Кіра заговорить до бабусі і запропонує подарувати їй кілька однакових монет. Авторка намагається очуднити світ головної героїні дивними зустрічами і репліками, мовляв, усе в житті Кіри відбувається з прихованим смислом. Та ці дивні зустрічі залишаються всього лиш непевними мазками на полотні, які ніяк не впливають на сюжет чи глибину характерів.

У повісті усе відбувається “раптом”, “мимоволі”, “чомусь”, а світ довкола Кіри – ідеальний вигляд з вікна потяга, миготливі кадри з якого згруповані за принципом впізнавання і називання. Спогади Кіри – це коробочки, наповнені дрібницями. Цілик часто вдається до називання речей, але це не іронічний ряд типу “Ангели, цигани, маври і козаки, пастушки, ягнята, русалки, чортенята”, а звичайне ревізування предметів з минулого. “Вона перебирала свої коробки з фотографіями, саморобними дарунками, листами, бусами, пластиліном, старими бейджами, записками, щоденниками, програмками з фестивалів, документами і зрозуміла, що у цих коробках усе її життя”.

Накопичення іменників у множині – спосіб мислення головної героїні, вони не сплітаються в певні сюжети, не тягнуть за собою нитку історії, вони – як рефлекторний рух інфузорії на подразнення. Париж –  круасани, вино, сир, Лувр. Москва – холод, агресія, чужина. Улюблена пора героїні – осінь. Чим Кіра потенційно може бути цікавою як майбутній режисер – цього ми на сторінках повісті не знайдемо. Випадково сподобалася викладачеві, випадково отримала високі оцінки при вступі, а згодом випадково опинилася в Парижі в якості асистента компанії. Кіра репрезентує покоління молодих людей, які працюють за ненормованим графіком,  часом – надто виснажливо, ставлячись до професії як до ремесла. Вони сприймають своє життя як виживання, існують в очікуванні бонуса, але за каноном літературного патріотизму завжди повертаються на батьківщину. Бо як же без милих і сентиментальних дрібниць із власної коробочки.

В одному з відгуків на книжку прозвучала думка, ніби цінність її в тому, що ми бачимо нове покоління молоді, яке чітко уявляє свій кар’єрний ріст, ставить перед собою мету і вже приміряло на себе одяг “успішності”. Але справа в тому, що горизонти головної героїні та автора надто щільно накладаються одне на одного. Між ними ще немає потрібної відстороненої, іронічної дистанції, тому в тексті повісті проступають по сто разів на сторінку зрадливі означення “дешевий” – про лінолеум, кафе, одяг, взуття, сигарети, пальто, про каву, глінтвейн. Або ж “дорогий” – про бутики, клуби, ресторани. Кіра Буцім вже за крок до космополітизму великих міст і ліберальних цінностей. Але все ще однією ногою в ностальгії за традиційними шаблонами: вона сумує за рукописними листами, хоча живе в часи електронної пошти, і мріє про море, коли мордується у задушливому бетонному Києві.  Кіра згадує свою прабабу – “рафіновану киянку” (себто сама героїня – не з “понаїхавших” завойовників Києва, а спадкова столична дівчина)  і водночас страждає від  соціальної необлаштованості, меншовартості.

Туга героїні за “хенд-мейдом” в умовах повторюваності, серіальності і брендовості зрозуміла. Але, судячи з повісті, сама Кіра не здатна створити щось унікальне. Її кліпова свідомість накопичує стоні непов’язаних гарних картинок, а мотивом вчинків героїні стає легка загадковість , тому вона робить ті чи інші речі “просто так”. Власне, героїня повісті Післявчора живе у сплутаних координатах мови, як і сама Цілик. Авторська оповідь балансує між філіжанками, цинамоном і майтками з одного боку – і шмотками, йадом, “наружкою” і катишками – з іншого. Втім, Цілик продовжує намацувати способи передачі живого мовлення у тексті, адекватні сучасним мовним реаліям. Вона використовує чесний підхід: одні персонажі розмовляють російською, інші – українською.

Кіра регулярно перемовляється з героями “дзеркальним” діалогом. Зазвичай подібні репліки спадають на думку пересічним людям вже тоді, коли пізно демонструвати свою дотепність. У повісті Цілик на них побудований внутрішній світ героїні – авторка дозволяє їй вести ефектні діалоги тут і тепер.

“- Нащо ти просиш? Тобі не соромно?

– Не соромно, – дівчинка спокійно дивилася і почухувала волосся під шапкою.

-А я щойно зробила боляче одній дуже хорошій людині, – сказала Кіра і полізла за гаманцем.

– І тобі не соромно? – спитала дівчинка і засміялася”.

У такий самий спосіб вибудовується чергова “красивість” довкола книжки Курйозний випадок із собакою вночі: спочатку до Кіри звертається випадковий пасажир, а згодом вона повторює його ж слова іншому випадковому незнайомцю.

“Раптом вона зупинилася. На асфальті лежав розчавлений бурячок. Це було так безглуздо і прекрасно, що захотілося плакати. “Нє, без поетичної лабуди нікуди”, – подумала Кіра і посміхнулася у помаранчевий шарф”.  Власне, ця репліка й окреслює головну проблему повісті Цілик. Деякі фрази у тексті сягають небезпечного рівня несмаку і напевно добре вписалися б у канву любовного серіалу: “- Мені погано, – несподівано сказала вона. –  Що болить? – затривожилася Ба і підскочила. – Я”.

Концепція ефектного світу у повісті починається з імен – Кіри, Марти, Дзвінки (і щоб не сумнівалися – Галицької!), а також повсюдне їхнє скорочення до Да, Бу, Ма, Ба, Праба, що сприяє окресленню такого собі затишного, приватного дівочого світу. Цей світ так і просить іронічних барв, однак для іронії авторці довелося б абстрагуватися від досвіду, перестати любити свою героїню як саму себе, їй би довелося відмовитися від ідеального існування Кіри у тексті, де немає смертей, глибоких страждань, справжнього краху і розчарувань. Розгортання діалогів і самого життя головної героїні – як чисте везіння, карта Кіри завжди лягає “в масть”.

У Післявчора можна знайти кілька дуже щирих фраз, серед яких –  “Там не було нічого, окрім ясної синьки і білої шмарклі, що лишав за собою маленький літачок”. І здається, Ірині Цілик варто знову стати гарною поеткою, щоб далі писати якісну прозу.

Віра Балдинюк, “Новинар”