Великий пшик: нова книга Крістіана Крахта “Метан” | Коперніканський переворот

У російському видавництві “Ад Марґінем” вийшла третя перекладена книжка швейцарського письменника Крістіана Крахта, ідеолога німецької поп-літератури, журналіста-міжнародника

Ви все ще вважаєте, що причина світових криз і воєн – боротьба за нафту? Залиште ці  розмови для консьєржки, а міф про чорну кров землі – режисерам, адже нафта ідеально виглядає на виснажених обличчях, трагічно вкриває плівкою крила птахів і пекельно красиво вибухає в кадрі. Кожна порядна людина з параноїдальними нахилами знає, що долями країн і континентів править світова закуліса. Якщо ви хочете дізнатися про її справжні мотиви, мусите довіритися Крістіану Крахту. Він швидко і популярно пояснить на пальцях основи світобудови. Десь у ящику з подвійним дном йому асистуватиме Інго Нірманн, видобуваючи потрібні дати, імена і посилання. А правда, за версією обох письменників, виявляється не такою ефектною, як нафта. Історію людства пишуть корови й армія пенсіонерів, що відригують і випуркують газ CH4 – метан.

Теорія коров’ячої метанізації набула популярності в останнє десятиліття, коли людство зрозуміло, що з автомобільними викидами СО2 боротися нудно. Жарти про священних корів, що випускають гази, стали улюбленими для багатьох розважальних ресурсів. Не до сміху було тільки екологам, які негайно узялися за порятунок планети. Австралійці підрахували, що коров’ячий метан можна використовувати як пальне й оформили не один науковий грант для дослідження цієї проблеми. Німці вирішили змінити корову зсередини. Професор Вінфрід Дрохнер з Німеччини запропонував годувати корів спеціальною таблеткою, що відчутно зменшує кількість виділеного метану. Хто знає, можливо Дрохнер зі своєю антигазовою пігулкою і переповнив чашу творчості Крахта, спричинившись до написання останнім короткої історії світового перетворення.

Читачі, знайомі з романами Крахта Фазерленд і 1979, не впізнають письмо автора. В новій книжці Метан діалоги з’являються лише у раблезіанському анекдоті про королеву Єлизавету, що вранці випускає гази і сильно дратує принца Філіпа, та в епізоді про високогірний намет, де люди дихають власними випарами. Ще менше пощастило Муаммару Каддафі, Саддаму Хусейну та Джиммі Картеру. Вони як герої флеш-анімації кумедно пробігають повз читача, випускаючи на прощання CH4. Решта персонажів беззвучно нагнітає в собі запаси метану, щоб одного дня возз’єднатися з великим вибухом божественного газу на горі Кіліманджаро. Як пояснює Крахт, нафта потрібна людству лише для того, щоб наблизити прихід метанового інтелекту, що народився з атману – прадавньої духовної сутності.

Цей короткий текст схожий на урок політінформації: кілька випадкових газетних вирізок пересипані словами на кшталт “апартеїд”, “гонка озброєнь”, “Андреас Папандреу”, які без контексту залишаються порожніми. Ці слова звучать як заклинання латиною, як суцільна слухова галюцинація. Так і з Метаном Крахта: 80% інформації доходить до читача на рівні впізнавання, як частина пасивного словника. Що таке літак Локхід F-140, хто такий баварський політик Франц Йозеф Штраусс, що варто знати про експертну комісію Швейцарії для підготовки тотальної ревізії озброєння? Без шпаргалок не обійтися.

Власне, повість Метан і є ґрунтовною сторінкою Вікіпедії, що написана Крахтом і підредагована Нірманном. Тут кожне гіперпосилання правдиве. Філософ Ричард Сильван справді написав трактат На захист людоїдства, Мухаммед Атта дійсно очолював загін смертників 11 вересня, і про Ошо написали чистісіньку правду. Перевірте будь-який факт з книжки – Крахт знає, про що говорить. На перший погляд, його функція як автора зводиться до накладання на реальні факти шифрувальної сітки, в результаті чого отримуємо струнку історію метанової змови.

“Інтерес китайців зводиться переважно до того, щоб достатньо наїдатися, краще за все м’ясною їжею, і при цьому пити дуже багато пива, щоб потім вільно і метанозно ригати. Культура в уявленні китайців – справа рабів”, – пише Крахт. У футурологічних планах письменника дістається й австралійцям, й індусам, і японцям. Політкоректності немає місця у боротьбі держав за ласку метанового Нечудовиська.

Свою авторську присутність на тлі холодного викладу інформації Крахт майже не виказує. Він не збирається грати роль загадкового і пристрасного тлумача однієї з версій коду да Вінчі. Йому достатньо 130 сторінок, щоб констатувати вже звершене. Тому Крахту не потрібно охудожнювати дійсність, переконувати читача деталями, навіть вигадувати головного героя. Кожний учасник метанової еволюції – солдат з внутрішньою непорушною присягою, або як Каддафі – з одкровенням від самого метану про те, що більше не треба боротися за створення Панафрики чи Панарабії, а слід подружитися з американськими машинами на благо парникового ефекту.

Що ж, дієва оповідна стратегія. Однак навряд чи вона задовольнить читача, який звик до логічного розгортання сюжету, яскравих характерів, стилістичних маркерів. З текстом Крахта навіть неможливо погодитися чи дискутувати. Він сам у собі, у своїй теорії, як жінка у протигазі з обкладинки німецького видання Метану. Як туристи-дебіли в автобусі, що на початку повісті вже не бачать світу крізь конденсат власних отруйних випарів. У тексті є лише одне віконечко, якщо потерти в правильному місці. “Те, що в суспільних школах і університетах більшості країн сьогодні викладається як історія, – в основному шахрайство”, – говориться в епіграфі до першої частини заявленої авторами трилогії.

Віра Балдинюк