Карпа і її добро | Коперніканський переворот

6 листопада у київському кафе «Сім п’ятниць» відбулася презентація нової книжки Ірени Карпи «Добло і зло»

Добло – це не друкарська помилка. Для Ірени Карпи це рецепт від хвороби, на яку страждає значна частина її сучасників. Це пафос, яким просякнуті національні поборники і менеджери середньої ланки, педагоги, чиновники і приятелі, які на мить уявили себе бозна ким. Добло – це коли ведучий офіційного заходу урочисто промовляє: “Шановні друзі, сьогодні ми поговоримо про одвічні питання, які хвилюють людство з давніх-давен – про добло і зло!” і починає сміятися з власної помилки.

На київській презентації Ірена Карпа озвучила тексти з першої частини книжки Привиди моєї школи і дещо з Планєти тьолок, спілкувалася з читачами та приймала привітання від Сашка Положинського, співачки Лами, Олеся Ульяненка та Кропиви – подруги і реальної героїні з книжки Добло і зло.

Карпа так багато іронізує над собою, що критикам майже  немає чого робити на її території.

“Леся Українка видавалася мені злою, хворою, чоловікоподібною асексуальною двоюрідною сестрою вчительки української літератури. Хто така Оксана Забужко чи Ніла Зборовська я тоді знати не знала. Слава Богу. Бо ж моментально з ракавой женщіни зробилася бифеміністкою і ходила би у спідниці поверх синіх рейтузів, запхнувши у вуха дешеві дерев’яні кульчики з пацьорками з сувенірного базару”, – пише Карпа, наввипередки з читачем сміючись зі своїх підліткових уявлень про світ.

От і на київській презентації авторка запропонувала публіці одягнути картонну фігурку Карпи у щось оригінальне. Відмежування від публічного образу й одночасна маніпуляція ним дозволяє Карпі бути категоричною, нестриманою у висловлюваннях, в’їдливою, безпосередньою. Вона стверджує, що не переймається визначеннями критиків і журналістів щодо її текстів, і що їй байдуже, розглядають твори Карпи як літературу чи ні. “Головне – щоб ці книжки стали комусь у пригоді”, – говорить вона.

Новинар поцікавився в Ірени, як писалася нова книжка і як їй працюється на телебаченні.

Ти читала розділ книжки Роксани Харчук “Українська сучасна проза. Постмодерний період ” про себе? Як ставишся до того, що тобі там відведена роль “дівчинки, яка не бажає бути скромною”?

Ще не читала, але прочитаю. У кожної людини, яка прямує до звершень, має бути внутрішня свобода. Як би тупо не звучало, але люди мусять бути молодими душею. Я товаришую з багатьма старшими людьми, у яких є класна така незаангажованість, відкритість мислення. А коли до цього додається досвід – це ідеальний комплект, яким може володіти людина. Поки всі молоді – вони такі відкриті, такі інтересні. Але простуваті, бо ще не мають досвіду. Я це називаю “гівна ще не їли”, бо коли ти цього наївся – втрачається блиск в очах. От коли людині вдається і гівна наїстися, і блиск не втратити – це чудово.

Чи відрізняється для тебе робота в різних телевізійних форматах?

Відрізняється тим, що буває нудно, а буває дуже нудно. Формат розважального телебачення MTV має свою специфіку. Там ти ніби можеш сказати в ефірі слово “срака” чи “москалі”. Але потім зроблять так, що за твої слова будуть розплачуватися інші. Їм зрізатимуть бонуси чи щось таке, тобто відбуватиметься непрямий  тиск. А в програмі, де я працюю зараз, можу вільно говорити все, що думаю. Дуже мало людей з хорошою кармою приходить на політичне ток-шоу. За два з половиною місяці я нарахувала двох. Це були Хакамада і кардинал Любомир Гузар.

Що тобі дала робота на MTV, а що забрала?

Забрала купу часу. Я розумію тепер, що нєфіг було тим паритися. Можна було спокійно подорожувати, писати і все встигати. “Боже, я не можу поїхати в гори, бо мене звільнять!” Не можна формувати своє життя виключно відповідно до роботи. Для мене ця робота виявилася мілкуватою. Зараз думаємо робити своє шоу на MTV, зі своїми персонажами. З іншого боку, робота на MTV дала розкутість перед камерою, впевненість у собі, розуміння того, що розважальний формат робити простіше, ніж аналітичний. Але це корисно тим, що у серйозному форматі ти вмієш швидко виходити з неприємної ситуації або ж навпаки, створювати дурну ситуацію, коли це потрібно.

Твоя читацька аудиторія доволі цілісна. Є стабільна кількість людей, які люблять читати Карпу, і стабільна кількість ненависників. Чи бували випадки, коли читачі змінювали свою думку?

Таке ставалося переважно, коли люди чули мою музику. Виходили потім з концерту і дивувалися – “Ми не знали, що в Україні можна так грати”. З книжками так само – це переважно люди, які не читали, а набралися вражень з інтернету. “О боже, ця Карпа!” Я навіть заради експерименту пішла на сайт глянути на новину про те, що Ступка отримав премію на італійському фестивалі. І перший же коментар до новини – паскудний, отаке от сєриво постійне, і багато хто попадається на вудку цих коментаторів. Мені здається, основний посил – свобода. Мене ненавидять ті, хто боїться свободи, хто проповідує корпоративну етику. Я сприймаю їх як робочий шум.

Ідея книжки з’явилася раніше, ніж контракт з видавництвом ККСД чи навпаки? На тебе тиснуть зі строками?

Я не та людина, яка працюватиме під тиском. Книжка готова – і тоді видавці вирішують, купувати її чи не купувати. Чомусь вважається, що коротка форма – це некомерційний формат. Але зі свого досвіду знаю, що люди навпаки люблять читати оповідання. Принаймні, це актуально для міського життя, коли в тебе немає затишного вечора, щоб ти собі під настільною лампою розкинувся почитати роман. Оповідання сьогодні – такий собі урбаністичний жанр. А працювати як багатостаночник на замовлення я б не змогла.

У книжці Добло і зло багато гумору. Це тому, що в тебе було саме таке дитинство?

У дитинстві мені здавалося, що у мене найнудніше і найтупіше життя з усіх. Я не лазила по деревах, не гралася в активні ігри. Я була тучной женщіной  і дружила з Кропивою. Зовсім не розуміла, як можна говорити про дитинство, ніби це прекрасна пора. Колись було соромно зізнатися комусь, що я з такої дупи світу – з Яремче, цього провінційного і забитого містечка. Але властивість пам’яті – з роками відкривати якісь нові деталі.  Сьогодні я щаслива, що росла саме там. Там особлива атмосфера, оці всюдисущі сусіди, греко-католицька церква, там я отримала такі уроки життя, які б не отримала в іншому місці. Тепер коло Яремче земля коштує так само, як у Києві, це, виявляється, престижне місце. Книжка вийшла смішна, бо я почала простіше ставитися до життя.

У книжці фігурує Планета Тьолок, де ти – одна з них. Що з чоловіками?

Там є чоловічий персонаж Комод, який жере дивани, там є олігархи і прості мужички. На мене навіть Антон образився, що я його зобразила якоюсь говорящою фігньою, яка тільки ходить і пищить. Кажу – так ти радій, ти там у порівнянні з іншими дуже прекрасна фігня! Тьолки – це така категорія жінок, які кажуть “Прийди, порятуй мою душевну гармонію!”, маючи на увазі зовсім інше. Коли я починала дуже довго розповідати, мій друг казав мені: “Карпа, від тебе пішов прихильник, і тебе хвилює тільки це. Ти тьолка!”. Люди, як правило,  вигадують собі мега-філософські виправдання своїм вчинкам, хоча мотиви дуже прості.

Не було бажання долучитися до якогось незалежного інформаційного ресурсу про культуру?

Це гарна ідея, але вона потребує купу часу. Я все-таки соло-гравець. Мені легко працювати в команді, коли є дуже авторитетні для мене люди, які можуть оцінити і підказати. А коли мені треба кимось керувати, мене це починає дико напружувати, я дозволяю усім сідати собі на голову. Але якби була така група людей, я би долучилася. Поки вистачає мого форуму. В часи помаранчевої революції він був потужним генератором, зараз канєшно моветон про це говорити, але там якраз зібралася спільнота людей, які вже й переженилися між собою.

“Супермаркет самотності” – це твої мандри світом. Нові подорожі плануєш?

Так, через тиждень я планую поїхати в Непал, ходити пішки по горах. Я почала мріяти про це давно, у книжці “Фройд би плакав” головна героїня потрапляє в Непал. Хочу побачити це все зблизька. Такі подорожі багато що змінюють у житті.

Як тобі спостерігалося за американськими виборами в студії?

Та, спостерігали за Обамою. Я морально допомагала Світлані Вольновій. Їй доводиться несолодко, вона вічно шукає мої очі, бо коли є підтримка – їй стає легше. Там же чоловіки або слину пускають, або зі зневагою ставляться. Були такі ефіри, коли приходила додому і хотілося пошвидше змити з себе все. Краще читати роздруківки, ніж щоб тебе тіпало. Як надивишся на цю самовпевненість, нещирість, “Они проводят марши в защиту травки!”, а я думаю: “Ах ти ж сволота, а сидіти на пляшці чи важких наркотиках для тебе нормально?” Моя роль – спостерігача, який інколи дає певні месиджі публіці. Хоча звідти найчастіше чути “Ну главное же цены на хлеб!” А для мене головне свобода.

Розмовляла Віра Балдинюк