Іди і дивись | Коперніканський переворот

З 27 листопада в український прокат виходить стрічка австрійського режисера Ульріха Зайдля Імпорт-Експорт, одну з головних ролей у якій виконала українка

Інколи навіть цікаві стрічки не хочеться рекомендувати для перегляду – “дуже гарний фільм” може виявитися лише твоєю власною вимріяною знахідкою, яка не вразить друзів ні гумором, ні загальною концепцією автора. Картину австрійського режисера Ульріха Зайдля Імпорт-Експорт варто подивитися кожному. З 27 листопада компанія Артхаустрафік покаже фільм у широкому прокаті.

Якщо глядач не вловить краси паралельних сюжетів, геометричної довершеності кадрів, іронії в сценах, то нехай хоч побачить трішки злякане і дуже наївне обличчя юної проститутки, приниженої і беззахисної. Нехай зблизька роздивиться гетто циган у словацькому Кошице, де діти розсипаються по вулиці, мов круглі кольорові жуйки з машини заїжджих австрійців. Ужгородський ресторан, коломийський вокзал з мішками цибулі, готель із телевізором у шафі – усе має певний витверезливий ефект. Для нас деякі картинки українського життя затерлися, стали непомітними. Зайдль знає, як повернути їм художню несподіваність. Кілька років тому в Україні запустили соціальну рекламу “Не дивися на роботу за кордоном крізь рожеві окуляри”. Кінематографічні окуляри Зайдля покажуть вам не лише правду життя, а й дуже специфічну красу.

Українська медсестра Ольга пробує заробити копійку в порно-індустрії. З інтернет-розвагами для іноземців не складається і вона вирушає до Відня, де влаштовується на роботу в австрійську родину. Все, що від неї вимагається – натирати підлогу і відкидати сніг, не розмовляти з дітьми і не виходити зі своєї комірки. Після звинувачень у крадіжці Ольга змушена шукати новий заробіток. Цього разу вона стає прибиральницею у будинку для літніх людей.

Візуальний ряд жінок з пилососами, нескінченний рух возиків з брудною білизною, інструктаж про жовту і червону ганчірки та дотримання гігієни – Ульріх Зайдль робить з цього окремий сюжет. Західне суспільство – це, з одного боку, акуратність і чистота, маніакальне полірування поверхонь, дезінфекція і прання, білосніжність і стерильність.  З іншого боку – це старі напіврозкладені тіла, з ледь помітними залишками глузду, це люди, яких ніхто не має права відпустити з миром на той світ. Ліжка з тілами пацієнтів у кадрі – мов капсули з прибульцями, яким люди вклоняються упродовж тисячоліть. У певний момент вигуки і молитви бабусь у палаті виструнчуються у шизомузику в голові Ольги. За кадром цим усім майстерно диригує Зайдль.

По інший бік кордону, у словацькому Кошіце хуртовина розносить довкола тонни сміття. Трудові емігранти проникають у Європу, як таргани. На тренінгу для безробітних установка на те, що ти мусиш пишатися  миттям європейських вбиралень.  А в цей час молодий австрійський хуліган мусить їхати з вітчимом у Східну Європу встановлювати ігрові автомати. Бруд і безробіття – це всього лише наслідки внутрішнього розкладання Європи.

Імпорт-Експорт, звісно, можна сприйняти як черговий приїзд західного режисера на пострадянські терени у пошуках чорнухи, на кшталт німецького фотографа Юргена Теллера, який отримує особливе задоволення від краєвидів Троєщини у поєднанні з гламуром. Однак багато речей в Імпорті-Експорті говорять про інший художній намір Зайдля. Зйомки картини відбувалися в реальних місцях, героїв грали звичайні люди. Катерина Рак, яка виконала роль Ольги, справді працювала медсестрою. Пауль Хофман зіграв практичного самого себе – у житті він такий же безробітний невдаха. Разом з тим, досвід документаліста дозволяє Зайдлю коригувати початковий художній задум за допомогою крапельниці з розчином реальності. Він проводить ледь видимі паралелі, що структурують сюжет. У підвалі лікарні Ольга танцює з пацієнтом під музику Серце, тебе не хочется покоя. На ужгородській дискотеці Пауль впадає у самозабуття, танцюючи під трек Ти мені не даєш гурту Скрябін. Колись дуже давно експортом називали товар, сьогодні цей товар – люди. Але навіть у нього стаються хвилини щастя – дзвінок додому, танець як звільнення, сміх як свобода.

Віра Балдинюк, “Новинар”