Жінкам – ні, наркотикам – так: нові герої Голлівуду | Коперніканський переворот

В український прокат вийшла стрічка “Макс Пейн”, знята за мотивами популярної комп’ютерної гри

Розробники комп’ютерних ігор дуже любили кіно, тому вирішили створити стрілялку Макс Пейн, яка б нагадувала фільм. Продюсери дуже любили комп’ютерні ігри, тому вирішили зі стрілялки, яка нагадує фільм, зробити фільм, який нагадує комп’ютерну гру. Трохи ідіотично звучить? Виглядає приблизно так само. Здається, що зовсім скоро публіка потихеньку звикне до кіно, знятого за мотивами розкладу руху автобусів, фіскальних чеків і телефонних довідників. Впевнена, що знайдуться неординарні автори, які зроблять із цього щось цікаве. Як полюбляють говорити американці, це був би challenge. А от Джону Муру, режисеру і продюсеру Макса Пейна, не було резону напружуватися, позаяк у фільмів-стрілялок вже існує аудиторія, яку не потрібно формувати, завойовувати чи щось їй пояснювати.

Сценарій Макса Пейна писав дебютант Бо Торн, випускник спеціальних курсів при Техаському університеті. В основі сюжету – помста поліцейського за вбиту родину. Макса Пейна, якщо можна так висловитися, “грає” Марк Волберг, в акторському доробку якого ніби й купа фільмів, але назвати його першорядним актором важко. У пам’яті глядачів він закарбувався як солодкий хлопчик, що рекламує труси Calvin Klein. Фанати музики початку 90-х пам’ятають його як хіп-хоп виконавця з голим торсом.  Торс був найбільшим капіталовкладенням актора у молодості, коли він нагадував суміш Мета Деймона і Бреда Піта. У фільмі Макс Пейн головному герою роздягатися не доводиться: його тіло скуте шкірянкою популярного у Києві фасону, а обличчя – печаттю помсти.

Ще один персонаж, схожий на всіх зірок одразу – російська наркоманка і шльондра Наташа, яку дуже природно втілює Ольга Куриленко. Вона невловимо нагадує Кетрін Зету Джонс і Софі Марсо, однак має фірмову слов’янську знедоленість і прим’ятість, якої потребують західні режисери для таких ролей. Епізодична роль Куриленко зводиться до кількох хвилин: Наташа встигає хтиво походити перед Максом Пейном в негліже, роздягнутися, потім знову одягнутися, вийти на вулицю і впасти замертво.

Її сестрі Моні, яку грає Міла Куніс, пощастило ще менше. Під час перестрілки зловісна бандитка з готичним макіяжем ховається у ліфті і зникає з сюжету у невідомому напрямку. Так само безслідно зникає з фільму директорка корпорації  Aesir Pharmaceuticals, де випускають наркотик для військових потреб. У Макса Пейна завжди безкінечний запас патронів, у його ворогів вони чомусь постійно закінчуються.

У фільмі є сцена катувань, головний герой підсідає на наркотик, є вбита дружина Пейна в загадковому тумані, але режисер цнотливо не показує, що зробили з немовлям, від якого у кімнаті залишилися тільки іграшки. Передбачається, що про усі ці дрібниці глядачам, які сто разів проходили гру Макс Пейн і Макс Пейн-2, замислюватися не варто. Головне – побачити знайомі краєвиди Нью-Йорка, комп’ютерну графіку і валькірій (які насправді схожі на горгулій).

Є у фільмі і позитивні моменти – електронний сніг, який, чує серце, малювали офшорні 3-D студії з України, а також прізвище поліцейського – Бравура, характер якого можна було б непогано розкрутити у щось більш яскраве. Але навіщо режисерові цікавий персонаж (Мур навіть не зміг витягнути нічого путнього з Неллі Фуртадо в епізодичній ролі вдови поліцейського), якщо він і з головним не зовсім знає, що робити? Тому вся відповідальність за логіку сюжету лягає на плечі дружини-привида, яка нашіптує Максу Пейну: “Ще не час!”  І він слухняно продовжує жити до наступного сиквелу.

Віра Балдинюк, “Новинар”