Теракотові воїни Китаю | Коперніканський переворот

Saatchi Gallery, найбільший музей сучасного мистецтва у світі, відкрився виставкою робіт китайських митців “Революція продовжується”

Голем сучасного мистецтва знову ожив – так можна сказати про новий виставковий центрSaatchi Gallery, що відкрився 9 жовтня у Лондоні. Новий музей – колишня садиба герцога Йоркського – розмістився у Челсі, затишному районі Лондона і займає площу 70 000 м ². З вікон особняка можна спостерігати за грою школярів у регбі на подвір’ї мистецького комплексу, і навряд чи хтось здогадається, що за стінами благопристойної резиденції у стилі класицизму глядачі отримують чергову порцію естетичного шоку з подачі Чарльза Саачі. Його місія, як він говорить, – змінити “нездорову” думку суспільства про сучасне мистецтво. Двадцять з лишком років він цим успішно займається.

Для молодих художників Чарльз Саачі – персона на кшталт голлівудського продюсера: отримати схвальний відгук від арт-магната – значить придбати квиток бізнес-класу на літак у мистецьке життя світу. Критики не можуть пробачити йому надто успішної діяльності у рекламному бізнесі і вважають, що сучасне мистецтво не без допомоги Саачі перетворилося на шоу-бізнес і брутальний несмак. Однак продовжують уважно стежити за новими придбаннями Чарльза.

Після двох з половиною років віртуального існування (у 2004 році під час пожежі згоріла значна частина колекції Саачі, суму збитків оцінювали у 50 млн фунтів, а у 2005 році галерея змушена була залишити приміщення County Hall за рішенням суду), відкриття нової Saatchi Gallery стало визначною подією. Сьогодні це найбільший у світі за площею музей сучасного мистецтва із безкоштовним входом для відвідувачів.

Прихід Китаю

Ребека Вілсон, директорка галереї, зауважує: “Наше завдання – знайомити широкий загал із найцікавішими зразками актуального мистецтва. Сьогодні ми привертаємо увагу до тих молодих митців, які завтра можуть стати наступним Дем’єном Херстом”. Питання, чи потрібні світу нові суперуспішні митці, перед китайцями не стоїть. Вони вже стали трендом, і в британській пресі на адресу Саачі встигла прозвучати критика, що відкриття нової галереї він почав з учорашнього дня. Втім, Саачі ж вважає, що Китаю ніколи не буває забагато. Сучасне мистецтво Китаю зібране у 13 галереях музею, усіх авторів виставки об’єднує спільна тема – Революція продовжується.

Ще у 1980-х роках у Китаї практично не існувало арт-ринку, не було покупців сучасного мистецтва як таких, автори працювали заради інтересу, не сподіваючись на прибуток. Так само складно було просунути китайський “контемпорарі арт” в західні галереї – на ньому мало хто розумівся. За останнє десятиріччя ситуація змінилася настільки, що сьогодні можна говорити про бум азіатського сучасного арту, особливо серед західних клієнтів. І можна з упевненістю сказати, що більшість експертів і критиків, попри власні теоретичні припущення про швидкий розвиток азіатського мистецтва, були спантеличені його різким стрибком.

У 2006 році на Sotheby’s картину Чанг Хяоганга продали за 1 млн доларів, у 2008 році рекорд було побито – картину Зенг Фанжі Маска серія №6 продали за 9,7 млн доларів. У китайських художників першого ешелону тепер є гігантські майстерні у кращих районах Пекіну, помічники і технічний персонал – усе, як у західних мегазірок Джефа Кунса і Дем’єна Херста. На тлі жорсткої цензури й економічного зростання китайським митцям доволі важко мислити категоріями виключно мистецькими.

Тоталітаризм як джерело живлення

Як правило, покоління тридцяти- і сорокарічних художників будує свою концепцію, відштовхуючись від образу Мао. З цього роблять такі поп-арт об’єкти, як баночка вівсяних пластівців із зображенням вождя авторства Чанг Хонгту. Або ж наганяють жах візіями катувань, як це робить Чанг Далі в інсталяції Китайські нащадки, де закривавлені голі тіла людей підвішені за ноги до стелі. Саме такі правдиві об’єкти, що викликають  дискомфорт і огиду, нагадують про акулу в розчині формальдегіду Херста. Реалістичніше за саму реальність мистецтво, яке не залишає жодного шансу на домислювання, уяву, доповнення власним досвідом. Воно містить у собі метафору такої сили, перед якою глядач німіє.

Авторитетний британський критик Вальдемар Янущак щиро зізнається: “Так як іншим делікатнішим чином я не зможу висловитися, то скажу по-британськи прямо в зуби: китайське мистецтво – жахливе”. Та, здається, китайські митці – непереможні. Вони прекрасно знають, що для не дуже просунутого пересічного європейця усі азіати на одне обличчя. Відтак варто глянути на роботу Лі Кінга Весілля. Перед нами – дві картини, на яких однакове, на перший погляд, зображення – весільний поцілунок Чарльза та Діани у присутності королеви із закривавленими очима. Насправді ж глядачеві слід відшукати шість непомітних розбіжностей. Автор додає до весільного оксамитового антуражу королівського свята китайську зірку комунізму, ніби натякаючи: “Не варто забувати про нас. І ви, і ми знаємо, що таке імперія”.

Фото автора. “Полюби це! Кусай це!” та “Весілля”

Іронічне сприйняття старої Європи бачимо і в унікальній роботі Лю Вей Полюби це! Кусай це! Макет неіснуючого міста, що має риси усіх найбільших культурних центрів Європи, зроблено з матеріалу, який використовується для виготовлення собачої жуйки – кісток-муляжів. Тут і Колізей, і музей Гугенхайма, і руїни древньої Греції.

Шок – це по-їхньому

На відміну від інших лондонських музеїв, де гомонить і клацає телефонами публіка, бурхливо коментуючи побачене, в Saatchi Gallery – тихо. Ніхто не наважиться розмовляти перед гігантською постаттю голої жінки, яка розслаблено сидить на ослінчику, розставивши ноги, і дивиться порожнім поглядом в нікуди. Це – натуралістична  скульптура з фіброскла Твоє тіло авторства Х’ян Джинг. Образ виснаженої жінки-богині, яка давно втратила свою силу – затяжна пауза споглядання власної безпорадності.


Фото автора. “Ангел” та “Голова з попелу №1”

Крім того, що сучасне мистецтво кидає “виклик голого короля” (хто перший зізнається, що відчув себе ідіотом?), воно ще й морочить голову спостерігачу. Він мусить бути достатньо самоіронічним, щоб одного разу таки визнати, що автор переміг. Високі технології дозволяють створювати вражаючу імітацію гарячого, пульсуючого тіла. В цій імітації немає нічого від воскових фігур мадам Тюсо, штучність яких завжди виказує скляний погляд.

Чанг Хін – китайська знаменитість, майстер перформансу і фотограф, любить дурити глядачів. Проект Комунікація – спроба показати, як можна відчути світ найкоротшим шляхом. Упродовж багатьох років Чанг Хін мандрував різними куточками світу, у буквальному сенсі облизував землю біля парламенту в Лондоні, біля Колізею, облизував Китайську стіну і фотографував себе під час цього процесу. В музеї ж його замінює абсолютна копія з високотехнологічного силікону – глядачі щиро переконані, що на підлозі лежить жива людина. Торкатися до об’єктів у музеї заборонено, тому спостереження за чоловіком – гра “хто довше не кліпне очима”.

Комунікація

Фото автора. “Комунікація” та “Будинок пристарілих”

Подібне враження справляють роботи двох інших авторів, які також працюють з силіконом. Сан Юан та Пенг Ю представляють роботу  Ангел – постать старого ангела з общипаними крилами, абсолютне відтворення неймовірної реальності, яка буває лише у страшних снах. Патетичне тіло серафима, тваринність його курячих крил, холод лікарняної сорочки – повз нього неможливо пройти без болю в серці. В іншій галереї митці шокують публіку метафорою смерті у проекті Будинок пристарілих: на інвалідних візках по кімнаті їздять немічні старигани, які дуже нагадують світових лідерів на черговому засіданні ради ООН. У візки вмонтовано датчики руху, глядачі можуть спокійно блукати між тілами, роздивляючись старечі плями на їхніх руках.

Окремої уваги заслуговує техніка, у якій працюють китайські автори. В Saatchi Galleryпредставлено скульптуру і картини з попелу. Одна з робіт виконана не методом накладання мазків, і навіть не левкасом, а втручанням у палітру, втисканням товстого шару фарби на 2-3 сантиметри углиб. Тут можна побачити також  імітацію скелетів доісторичних тварин і гігантських комах з трьома головами. А в одному із залів – колекцію залізного посуду – пляшечок, баночок і контейнерів, які повністю розкладуться через дві тисячі років. Саме тоді, на думку автора Женг Гуогу, почнеться відлік нового календаря цивілізації, очищеної від мотлоху. Уся ця гра з попелом, сталлю й залізом невідступно нагадує про китайських теракотових воїнів, образ яких недарма дедалі частіше виринає у масовій поп-культурі. Це означає лише те, що нам давно час вчитися розуміти і сприймати специфічну естетику Китаю.

Віра Балдинюк, Лондон – Київ