Дороги ведуть у Стамбул | Коперніканський переворот

Фільм Фатіха Акіна По той бік раю, показаний в рамках тижнів німецької культури в Україні, продовжує улюблену режисерську тему – пошуки національної і культурної ідентичності молодих європейців

Фрау Сюзанна сидить на кухні, драглює вишні, руки у неї загрозливо червоні від соку. Вона стримано запитує: «Може, у Євросоюзі вам нарешті стане краще?» На що юна терористка з Туреччини Айтен вигукує «Fuck European Union!»  Для  Айтен члени європейського союзу – колишні загарбники,  історичні вороги, які можуть сприймати Туреччину лише як колонію.

Фільм Фатіха Акіна По той бік раю анонсували ще минулого року у зв’язку з нагородою за кращий сценарій на Каннському кінофестивалі. У вітчизняних кінотеатрах глядачі мають змогу подивитися стрічку завдяки тижням німецької культури в Україні. Картина отримала відзнаку європейського парламенту, який навіть заснував спеціальну премію Lux Prize для фільмів, що висвітлюють тему європейської інтеграції. Подумалося: невже Фатіх Акін дозволив собі зняти таку прямолінійну кон’юнктуру?

Поза контекстом згаданий на початку епізод і справді видається дещо пласким. Та й синопсис можна сприйняти як чергове повернення Акіна до теми культурного помежів’я: турки шукають соціального прихистку в Німеччині, німці їдуть у Стамбул за чимось справжнім, але щастя їхнє проїжджає стороною у швидкісній електричці. На різних берегах Босфору люди шукають удачі, але завжди залишаються за крок від неї. І лише смерть близьких підказує їм, заради чого варто жити далі.

По той бік раю (в російському прокаті Auf der anderen Seite переклали як На краю раю)  – конструкція з кількох новел, зациклених спільним епізодом, з часовими зміщеннями і ненав’язливими деталями, які підкреслюють сюжетні лінії картини. Підстаркуватий турок-пенсіонер з Бремена шукає втіхи у кварталі повій. В дідуся виникає ідея забрати одну з хвойд, туркеню, до себе додому на утримання. Сльозливої історії з цього благородного, на перший погляд, жесту не вийшло: у фільмі Фатіха Акіна герої мають живі, мінливі характери. Дідуган виявляється затятим алкоголіком, у розпалі ревнощів він убиває свою співмешканку.

Тим часом донька повії Айтен вирушає до Гамбурга, втікаючи від переслідування турецької поліції, адже вона – учасниця підпільної терористичної організації. У пошуках дешевої їжі бунтарка потрапляє в студентську їдальню, де знайомиться з Лоттою, яка запрошує нову подругу пожити трохи у себе. Дівоче кохання, шалені ночі під музику популярного діджея Shantel (німецького виконавця з українським  корінням і любов’ю до балканської музики), видворення з країни – ось чим закінчується мандрівка юної терористки в Німеччину. Лотта поспішає на допомогу коханій в Стамбул, де гине від випадкового пострілу хлопчаків-злодюжок.

От і перша несподіванка фільму: «закривавлені» вишневим соком руки німкені Сюзанни, матері Лотти, виявляються  фальшивим символом. Адже згодом перед нами постає чуттєва жінка. Вона спить калачиком у ліжку загиблої доньки, нюхає її одяг, беззвучно ридає у нічному готелі чужої країни, яка потім стане для неї рідною. Друга несподіванка – замість випивки, одягу відомих брендів і дорогих машин бачимо неприхований product placement книжки. На початку стрічки молодий професор літератури Неджад  приїздить у дім свого тата з подарунком. У нього в руках – роман Селіма Оздогана Донька коваля. Наприкінці фільму тато дочитує книжку і ледь стримує сльози. Те, про що син з батьком не встиг поговорити, було у романі – беззвучній розмові між людьми, які ледь не стали чужими одне одному.

Фатіху Акіну вдається не зрадити власні уявлення про ідеальне кіно: попри складні колізії, стрічка залишається цілісною, стриманою і без зайвої солодкавості. Вибух емоцій ми бачимо лише у сцені, де фрау Сюзанна оплакує свою доньку. Але й тут залишається враження, ніби приглушені ридання жінки ми, випадкові свідки її горя, чуємо через стіну готелю. Жодних крупних планів.

Так, Акін зняв якісну соціальну драму. Але в ній ми не побачимо дидактичного препарування суспільних проблем. Для режисера важливіші менш помітні речі – ранкове вітання із сусідами на стамбульській вуличці, німецька традиція намазування булочки маслом, турецька мелодія в придорожньому магазині. Різні світи по обидва боки Босфору зшивають навхрест дві труни, кожна з яких мандрує з чужини на батьківщину: від землі, яка тебе народила, далеко не втечеш, – говорить Акін. По той бік раю залишає післясмак таланту, завдяки якому  тчеться килим з насиченим малюнком, де турецький  шал і німецька стриманість можуть перетікати у щось зовсім інше – в німецьку пристрасть і турецьку поміркованість, бо світ Фатіха Акіна значно складніший, ніж новини на каналі Euronews.