Кому потрібна українська книжка у Москві? | Коперніканський переворот

На ХХІ Міжнародному Московському книжковому ярмарку Україна стала почесним гостем. Але пересічним росіянам розшукати українські книжки на виставці було непросто.

Цьогоріч на ХХІ міжнародному книжковому ярмарку у Москві, що тривав з 3 по 8 вересня, Україну запросили як почесного гостя – головного експонента книжкової виставки. Опікуватися приїздом учасників і культурною програмою заходився Держкомітет телебачення і радіомовлення України. Вітчизняним книговидавцям випало освоїти окремий павільйон, що знаходився осторонь від виру основних подій ярмарку. Втім, книжки з України почувалися тут як вдома, у кращих традиціях київських книгарень: світові бестселери окремо, Книга рекордів Волині – сама по собі.

З трьох величезних приміщень павільйону українські видавці облюбували лише одне, де щільними рядами вони розмістили свою продукцію – туристичні путівники, географічні карти, різноманітні довідники на кшталт трудового кодексу України і настінні календарі.

Стенд львівського видавництва Піраміда зустрічав гостей рекламним плакатом нової книжки Марії Матіос Москалиця, що час від часу викликало обурені коментарі москвичів. Харківському видавництву «Фоліо» допоміг у промоції представлених книжок Андрій Курков – знана в Росії постать. Пожвавлення спостерігалося біля стенду Видавничого дому Києво-Могилянська академія, що запропонував російським гостям низку наукових розвідок, чотиритомне видання матеріалів Конгресово-президентської Комісії США Великий голод в Україні 1932–1933 років, тритомник праць Івана Дзюби З криниці літ. Молоді ж представники видавництва Грані-Т у вишиванках пропагували свої книжки не гірше продавців конфіскату. Але найнесподіваніші речі чекали на гостей виставки-продажу у двох інших залах.

В порожньому приміщенні (у програмі зазначене як арт-холл) на пюпітрі самотньо возвеличувалася книга Петербургские повести Миколи Гоголя, ілюстрована Юрієм Чаришніковим. Краща книга України 2008 року – унікальне поліграфічне втілення таланту художника – зустрічала читачів на тлі жовто-блакитної мапи нашої держави з довідковими столами, що загалом нагадувало вестибюль авіакас.

В наступній залі по периметру висіли світлини – переможці фотоконкурсу газети День. Знімки, звісно ж, талановиті. Кадри, вихоплені з буденного життя країни. Ось тільки на них можна було побачити виключно бабусь та бабищ у велюрових халатах, п’яних дівчат із задертими ногами на весіллі, пасовища, роздовбані сільські дороги та беззубого діда в картузі. Аграрний дух посилювався відеороликами, знятими у 2002 році: загадковий крупний план кущів, панорама золотих ланів, Дніпрогес.

Одна зі світлин фотовиставки

Поодинокі глядачі, які заходили посидіти у прохолодному приміщенні з торбами книжок, придбаних у російському павільйоні, змогли також побачити сюрреалістичні кадри старого фільму про гірськолижників радянської України.

В такій атмосфері і почався круглий стіл Українська література в російських перекладах, організований видавництвом Фоліо. Завен Баблоян, представник лідера українського книжкового ринку, спробував злегка осучаснити естетичний контекст події, увімкнувши записи Мертвого півня, але вокал Міська Барбари загальну ситуацію не порятував.

Слушно зауважив перекладач Дмитро Кузьмін: все, до чого доторкнеться пострадянська держава, намагаючись організувати культурну подію, перетворюється на фарс. Та й до діалогу українські діячі культури виявилися не зовсім готові: ведення дискусії Баблояну відверто не вдалося, дехто з учасників залишав залу, не бажаючи продовжувати спілкування.

Кілька ініціативних перекладачів і літераторів Росії, серед яких – Світлана Паніч, Любава Малишева, Олена Марінічєва і Дмитро Кузьмін (двоє останніх працювали над перекладом роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу») не можуть одноосібно забезпечити формування позитивного образу сучасної української літератури в Росії. Для читачів сусідньої країни багато імен і фактів української історії залишаються незрозумілими чи неприйнятними (це засвідчила неоднозначна рецепція роману Марії Матіос Нація, що вийшов у Росії у видавництві Братонеж). Як зазначило кілька російських видавців, не рятує від української герметичності навіть апарат посилань та приміток у перекладених книжках. Хтось просто не може розібратися в українських реаліях, решта не має особливого бажання порушувати власні ідеологічні засади.

Як показав досвід круглого столу, не слід покладатися виключно на моральну допомогу від російських українофілів, які на власному ентузіазмі працюють з українськими авторами. Так, скажімо, російське видавництво Флюїд взялося за видання книжки Наталки Сняданко Агатангел, або Синдром стерильності завдяки фонду Джорджа Сороса.

За словами видавця Флюїду, російські переклади українських книжок практично неможливо просунути для рецензування у глянцеві і спеціалізовані журнали Росії. Особливо дивовижно у цьому контексті виглядало вручення Наталці Сняданко почесної грамоти від Федеральної агенції друку і оргкомітету виставки у загадковій номінації Рушник вишиваний, яку вона мусила зніяковіло прийняти з рук росіян. На щастя, у Сняданко на ярмарку було достатньо інших можливостей поспілкуватися з читачами і отримати оцінку власної творчості безпосередньо від них.

Очевидно, сьогодні йдеться не про казкову появу українського бестселера в Росії, а про елементарне налагоджування міжкультурних зв’язків, яке зараз ґрунтується виключно на недержавних ініціативах. Тож найближче майбутнє, як завжди, за особистими контактами, приятельським і професійним спілкуванням літераторів на фестивалях, форумах, круглих столах та в інтернет-спільнотах.

Дмитро Кузьмін, поет, перекладач: «Про що ми можемо говорити, окрім цих вишиванок і лобуди, яку впарюють нам тут весь цей час? Про той образ української культури, який по інерції з тупою впертістю пропагує українське міністерство? Все ж насправді навпаки. Чим цікава українська культурна ситуація сьогодні для Росії? Українська література переживає активний процес модернізації і вестернізації, що має такі темпи, які нашим молодим літераторам і не снилися.

Я говорю про наймолодше покоління поетів, і ця література влаштована таким чином, яким би нам хотілося бачити російську поезію. Не в тому сенсі, що вони пишуть краще. А в сенсі менталітету, самоідентифікації, організації літературного простору. Скажімо, Сашко Ушкалов здатний укласти антологію, до якої увійшли твори п’яти молодих поетів з України і п’ятеро їхніх ровесників з Німеччини. Я констатую, що в молодій російській поезії такої антології укласти наразі ніхто не може. Йдеться не про те, що хтось погано володіє мовами. Справа в тому, що немає ідеї єдності зі світовим літературним процесом. І до політики це не має жодного стосунку.

Тому переклад молодої поезії для росіян – кровний, шкурний інтерес. І це чомусь розуміють лише прогресивні люди, які не є професійними перекладачами. Здебільшого це такі ж поети, які не змогли пройти повз тексти Сергія Жадана, Галини Крук, Андрія Бондаря. І для мене важливо, що цей інтерес є».

Світлана Паніч, перекладач, літературний консультант видавництва «Нарнія»: « Мені здається, що шароварний образ України, який тут тиражується, пов’язаний не лише зі смаками української делегації. Це пов’язано з тим, що у нас шароварний образ самих себе. Ми існуємо у власній міфології і розуміємо та підтримуємо подібну міфологію в інших. Я більше займаюся польськими перекладами, але мушу сказати, що ситуація дуже схожа. Існував певний стереотип стосовно польської літератури, а коли з’являється несподіваний твір, він допомагає нам подивитися на самих себе з іншого боку. Коли театр Леся Курбаса привіз геніальну постановку «Вишневого саду», мої колеги-чехознавці сказали, що нарешті прочитали нового Чехова. В цьому смислі переклад сучасної української літератури необхідний для Росії як дзеркало».

Марія Галіна, письменниця, критик, перекладач: «Я підписана на кілька українських блогів про літературу, там напередодні Московського ярмарку висловлювалася думка, що присутність України на виставці у Москві стане вигідним розігруванням козиря, адже, мовляв, на українську літературу зараз існує мода. Любов російського інтелігента до української літератури – це, так би мовити, ледь не дисидентська позиція, це стильно і модно. Однак сьогодні я не побачила, що цим козирем Україна скористалися. Я побачила відсутність великих видавництв, відсутність ключових яскравих українських авторів тут у Москві».

Андрій Пустогаров, перекладач: «Українську літературу можна вмістити на долоні. Заздрю літературознавцям, які займаються нею, адже тут все зрозуміло, можна тримати у пам’яті усіх персонажів. Які твори були б цікаві для російських перекладачів? Це, насамперед, твори з потужним ідеологічним зарядом, які змогли б пробити стіну байдужості російського читача. Наприклад, твори Толкієна: адекватного російського перекладу, на мій погляд, і досі немає, але книжки мають шалену популярність. В Українській літературі нічого схожого немає. Інший тип авторів – потужно розрекламовані письменники (на кшталт Коельйо, Роулінг), яких активно закидають сюди завдяки піару. Поки що з українського боку таких авторів не бачу теж».

Київ-Москва-Київ