П’ятнадцята книжкова осінь – наш репортаж зі Львова | Коперніканський переворот

Програма цьогорічного Форуму видавців видалася більш ніж насиченою. Спалахи літературної активності на мапі Львова спостерігалися у 28 відведених для цього місцях, якщо не рахувати випадкових кав’ярень і забігайлівок, де щільними групами грілися літератори та журналісти

Подієвість (квести, чати, лотереї, шахові турніри та літературні конкурси) компенсувала фактичну відсутність нових оригінальних книжок від ключових постатей сучасного літературного життя України – Сергія Жадана, Тетяни Малярчук, Тараса Прохаська. Юрій Андрухович цього року виступив як перекладач шекспірівського Гамлета і разом з видавництвом Івана Малковича поцілив у яблучко, адже книга Гамлет, принц Данський отримала гран-прі книжкового конкурсу.

Що ж до Оксани Забужко, то у видавництві Факт вийшла друком її книжка, до якої увійшла повість Книга буття. Глава четверта – один із ранніх текстів авторки, доволі наївна антиутопія-пересторога для прийдешніх поколінь. Очевидно, на хвилі успіху Notre Dame dUkraine видавництво вирішило видати і цей текст, доповнивши його вже публікованою раніше повістю Інопланетянка. Тому з формального погляду письменниця, на відміну від колег по перу, перед читачами прозвітувала.

Факт презентував кілька справді вартісних новинок, серед яких – прозова книжка Стежка вздовж ріки Маріанни Кіяновської, а також Кітч і література Тамари Гундорової. Проблема кітчу, якою авторка займалася кілька останніх років, – актуальне дослідження, яке одразу зацікавило культурологів і літературознавців. Кітч продається за ціною справжнього мистецтва, імітує його, живиться міфами, загальновживаними кліше. Керуючись ностальгією, кітч знову і знову повертається до часів, які в уяві обивателя залишаються комфортними і світлими.

Книга Гундорової з теоретичного погляду пояснить для багатьох читачів природу іншого «фактівського» видання – Шахмат для дибілів Михайла Бриниха. Одна з найбільш заповнених ніш книгодруку з посібниками та популярними довідниками кращих шахових партій останнього століття поповнилася ще й українським варіантом для альтернативно обдарованих читачів. Наслідуючи стилістику рідного кожному українцю письма (Канхвета очень класна, «Тузiк» вкусний), Бриних вдається до художнього коментування шахової партії. Як показала презентація, святе місце героя нашого часу порожнім не буває: любителі шахів та безхитрісного гумору сміялися від щирого серця.

Трохи жіночого

З усього обширу презентацій і круглих столів кожному доводилося обирати щось направду важливе. Для одних подією стала Ніч поезії, для інших – творчі вечори письменників. Читання-тандем француженки Катрін Панколь та Ірен Роздобудько засвідчило: обидві авторки (з абсолютно різним рівнем самоусвідомлення та впевненості) працюють зі схожим матеріалом. Обидві писали для  жіночого глянцю, і невідомо, чи то він наклав відчутний відбиток на спосіб художнього мислення письменниць, чи навпаки – специфічне мислення привело авторок у світ дамських журналів. Обидві обожнюють Париж. Щоправда, Панколь свого часу втекла на десять років до Нью-Йорка, щоб дистанціюватися від несподіваної слави, а Роздобудько про Париж ще тільки мріє.

Новинар поцікавився у Панколь, що ж насправді хотіла додати пані Катрін до розтиражованого образу Жаклін Кеннеді в романі За глянцевим фасадом? Адже, на думку критиків, авторка так і не змогла очистити постать дружини американського президента від неживого глянцевого блиску. Справді, у Панколь кров убитого президента крапає на рожевий костюм від Шанель, і, здається, ніщо не змусить авторку писати інакше.

«У Нью-Йорку я познайомилася з родиною Кеннеді. Виявилося, що це звичайні діти. Навіть дивно, як після всіх історій вони змогли залишитися нормальними. Коли Жаклін померла, я працювала у виданні «Парі Мач», там був опублікований цикл моїх статей про неї. У мене був доступ до секретних документів, невідомих на той час широкому загалу. Я мала нагоду прочитати особистий щоденник Жаклін. Насправді це неприємна тема, бо щоденник був викрадений, сфотографований журналістами, зчинився скандал. Але ці записи допомогли мені відчути Жаклін як звичайну жінку, вона стала мені дуже близькою. Вона поєднувала у собі чуттєву жінку, маму, публічну людину. Саме це я і хотіла показати», – розповіла Катрін Панколь.

За кілька днів до львівського Форуму Панколь зустрічалася з читачами у Києві, де в кількох словах, не відступаючи від канонічних текстів давно опублікованих інтерв’ю, розповіла про жагу до читання і валізу, у якій вона возить не менше п’яти книжок, серед яких – Бальзак, Чехов і Колет.

Спільний творчий вечір Катрін Панколь та Ірен Роздобудько. Модератор - Лариса ДенисенкоЯк зізнається письменниця, усвідомлення власного покликання прийшло до неї після четвертої виданої книжки. У Нью-Йорку Панколь оселилася в непоганому районі, скориставшись вигідною різницею курсів валют. З часом Панколь переміщалася у дедалі гірші райони, аж доки не опинилася в одному кварталі з проститутками. «Вони дивилися на мене зі співчуттям. Казали – біднятко, ми б не змогли щодня сидіти, зігнувшись над друкарською машинкою. А я, сміючись, відповідала, що не змогла би щодня обслуговувати скільки клієнтів» – розповіла авторка бестселерів.

Панколь з відчутною самоповагою несе якщо не харизму, то деяку французьку легенду себе як авторки. В Україні вона презентувала дві останні книги «Повільний вальс черепах» і «Жовті очі крокодилів». Щоправда, жодна з 15 книжок письменниці досі не перекладена українською. На київську зустріч завітала Євгенія Кононенко, письменниця і перекладач з французької. Тож є надія, що незабаром в Україні з’явиться бодай котрийсь із бестселерів Панколь.

Ірен Роздобудько, зі свого боку, поділилася з присутніми своїми кінематографічними планами. На думку письменниці, їй дедалі краще вдаються кіносценарії, тому найближчим часом завдяки співпраці з достойними режисерами вона обіцяє прорив України на світовий екран. Не називаючи імен, Роздобудько розповіла про заплановані зйомки картини, тема якої – розстріл кобзарів, яких вона особисто сприймає як членів таємного ордену цеховиків, і про ще один фільм, присвячений темі депортації кримських татар.

Трохи львівського

Ніхто так не вміє поговорити про себе і своє місце у європейському контексті, як львів’яни. Свого часу інформаційний портал Zaxid.net надав таку можливість, започаткувавши інтелектуальні дискусії про Львів. Спочатку організатори наголошували, що їх цікавить позиція не високочолих істориків, а думка пересічних користувачів мережі. Втім, до збірника текстів Leopolis Multiplex, яке узялися видати Грані-Т, увійшли есеї українських і польських письменників, журналістів, істориків, філософів, а присутність у цій книзі текстів Дмитра Табачника, Андрія Садового, Леоніда Кучми стала своєрідним драматичним контрастом, ніби плавання мухи у вишуканій тарілці із зупою. Історик Ярослав Грицак, учасник круглого столу в рамках Форуму, зауважив: «Важко уявити собі іншу книгу, яка би так полемізувала сама з собою».

Юрко Іздрик міркує про сотні гіпсових Марій у ЛьвовіУ книзі про Львів перетнулися різні площини – політичні, культурні, історичні, і в кожній з площин сформувалися і продовжують формуватися нові міфи – про Львів Габсбургів, Львів націоналістичний, радянський, російський та антиросійський, а також Львів як культурну опозицію Києву, або ж осібну культурну столицю, міфи про Сихів та рагулів тощо.

Не вельми далеко відійшли від власних міфів й учасники дискусії, які намагалися крізь призму суб’єктивного досвіду описати Львів, вживаючи аргументи, давно озвучені в есеїстиці Андруховича і Прохаська. Говорилося, що держава активно будує автобани і залізничне сполучення зі Сходом, у той час як занедбана дорога до Перемишля відрізає Україну від європейської (читай – великої) культури. Розмова про Львів показала, що у гонитві за більш вдалою і несподіваною метафорою, яку хочеться докласти до розуміння міста, ми потрапляємо у пастку.

Чи тому молодята їдуть до Львова зафіксувати шлюб, бо серце їхнє належить його культурі? Чи це славнозвісний київський туризм до Львова, з очікуванням «філіжанок кави» і «облуплених двориків», коли для романтичних весільних знімків і Львів – теж Венеція? Вийти на єдино правильні узагальнення в цьому питанні неможливо. Ярослав Грицак слушно зауважив, що обличчя Львова – багатокультурне, multiplex: «Так вже склалося, люди вигадують собі солом’яне опудало, щоб успішно з ним боротися. Проте головний ворог є в самих нас – наш стериотипічний спосіб думання. Для цієї книжки важливо, що це спосіб для кожного з нас вийти за межі звичних уявлень».

Трохи міжнародного

Дискусія про Львів природно перетекла до зали, де зібрався круглий стіл на тему Що таке Європа?, у якому взяли участь модератор Юрко Прохасько, Галина Яворська, яка досліджує уявлення українців про Європу на рівні повсякденності, грузинський письменник і поет Давид-Дефі Гогібедашвілі, Володимир Сорокін, представниця Литви та ініціаторка розмови Габріеле Жайдіте. До відомих засновків про викрадення Європи Зевсом і роздумів про те, чи може бути у Європи столиця, учасники вирішили розібратися, що таке європейська література.

Для одних європейськість – втілення культурної цивілізації, для Литви Європа, як і Росія, колись виступала в ролі ворога національної незалежності. Юрко Прохасько за допомогою психоаналітичної метафори порівняв Україну з дівчиною на виданні, яку Європа не хоче, а Росія – не може через страх інцесту, який дедалі слабшає.

Володимир Сорокін м’яко зауважив, що поняття «європейська якість» давно стало симулякром, адже більшість товарів, спожитих європейцями, виготовляють у Китаї. Втім, дискутувати з учасниками російський літератор не став, натомість, просто згадав про свій перший досвід розуміння Європи як прихистку свободи. За його словами, це сталося у 1988 році під час перебування у Німеччині. «Росія – не Європа, останні події це доводять», – пояснив співрозмовникам автор Сахарного Кремля. На його думку, Європа – це вольова точка відліку для всього континенту. «Я не сприймаю розмови про занепад європейської думки, про те, що Європа більше не годує нас своїми ідеями, що вона байдужа до новачків, які вступили в її коло. Якщо ти хочеш бути цікавим Європі, то зроби для цього щось», – сказав Сорокін.

Володимир Сорокін ставить автограф на "Цукровому Кремлі"Ці раціональні зауваження важко було сприйняти пристрасному гостю з Грузії, переконаному в глухоті Європи, а головне – в глухоті російської інтелігенції, яка відмовилася чути заклики грузин «Stop Russia». Цей період в історії двох держав згадуватимуть як «мовчання інтелектуалів». Тож пан Дефі пішов на символічний крок, передавши наліпку із відомим гаслом Сорокіну. Згодом, під час творчого вечора, Сорокін висловився недвозначно: останні події на Кавказі надовго лишаться чорною плямою в історії Росії.

Без компліментів на адресу російської влади обійшлася і письменниця та ведуча Тетяна Толстая, яка зібрала повну залу театру імені Леся Курбаса, де навіть гальорка була переповнена глядачами. Артистична, гостра і безжальна, Толстая тримала аудиторію в напрузі як висококласний викладач, котрий дає величезну кількість важливих фактів на одиницю часу. З довгої бесіди стало очевидним, що письменницю найбільше цікавлять проблеми цензури на телебаченні і в пресі, а також речі екзистенційні і творчі – друге народження після смерті, текст і підтекст, літературщина і талант.

Кому на Форумі добре

Як правило, найкращі враження від Форуму залишаються у молодих поетів, яким не заважають технічні проколи, мрячна погода і відсутність публіки. У них при собі – дебютна книжка, заряд оптимізму і приємна компанія однолітків. Форум – взагалі місце зустрічі романтиків. Про це можна з упевненістю сказати, відвідавши один з вечорів відеопоезії.

Раніше, коли молодим авторам бракувало слів, вони вдавалися до неологізмів. Сьогодні ж, коли бракне словесного та мисленого простору, поети розширюють свої світи за допомогою синтетичних форм. При чому помітно, що українці і росіяни рухаються дещо різними шляхами, тому технічний рівень відео – ролики у стилі МТV, пластилінова фотоанімація, експерименти з 3D– графікою північних сусідів викликав захоплення у нашого поетичного молодняка.

На Форумі добре почуватиметься людина, якій приємно взяти автограф у Марії Матіос. І це не конче та сама людина, яка захоче послухати наживо експериментальні вірші десь у парковій зоні. І напевно, не та людина, яка мріятиме поспілкуватися з Іздриком у Дзизі. Навряд чи на Форумі вдасться знайти книжку, значно дешевшу, ніж зазвичай. Тут радше полюють за новинками та автографами.

Хіба що вам випаде особливе щастя. Як це сталося, скажімо, з молодими літераторами, котрі брали участь в аудіопроекті видавництва Маузер. Замість дисків з поезією Хлопчик-Дівчинка, де мали бути представлені десятеро авторів, прямо на творчому вечорі з’ясувалося, що компанія звукозапису розмістила на CD замість віршів Золоту колекцію Боба Марлі. Здається, це стало найпрекраснішою несподіванкою Форуму.

Київ-Львів-Київ